Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

А як цей хлопець розперезаний став дорогою штрикати та буяти, то се́ла на цю свою дорогу понакидали каміння та терня, аби він свої ніжки гартував і кервавив. Та й старі леміші, та й серпи і коси йому під ноги кидали. А відтак пускали його на покіс та на гостру стерню, а відтак на ліщиновий зруб у хащу.

А як він свої ніжки скервавив, тоді казали йому білими ручками гостру трощу рвати, і бодяки виполювати, і грань з ватри вуйкам у люльку подавати, і сонце у пригорщі брати та селами попід вікна розносити.

А як він собі ручки попік і скервавив, тоді післали його у школу, аби учився тихо сидіти, та й тихо ходити, та й тихо говорити і головку хилити…

Але він не піддавався і рвався, як жайворонок із клітки. Утікав вікнами у поле і літав під сонце, та головкою ловився неба, та шукав квіток у хмарах.

Біг на сіножать, яку нори знорили, а води зрили, і клав свої млини на срібних водах.

Спускав білі рукави, як лебідь, і літав понад тими вівсами, та ячменями, та житами, та пшеницями, що вусатими колосками його серце злегонька кололи.

Біг у тоті трави, серед яких земля цвіла, а його сестричка Марійка вівці пасла і йому прошивку вишивала. Тота прошивка кліпала і усміхалася до нього, як дуга на хмарнім небі. Не було краси понад сестру Марію, понад її уставки, як зорі…

Ловив білу хмарку очима та шпотався межами.

Переганявся із мотилями та журавлями і грузив ніжки млаковинами.

Говорив із довгими, крученими скибами, як із маминими коралями, і ховався у борозну, як у мамин приділок, та слухав, як небо своїми жайворонками над ріллею голосить.

Брів хлібами і шукав синьої квітки.

Брів ріками і підоймав сині камінчики.

Брів цвинтарями і синіми губками говорив із мужицькими душами.

Бігав до ровесників, що у мішках на дощі чужі вівці пасли.

Забігав до вуйків, що під сонцем з голоду пухли і від пропасниці студеніли.

Забігав до сивих бабок, що всіма полишені, на печі головами в стіну били і ждали смерті, як рідної мами.

Підбігав до сивих мужиків, що доробилися палиці і торби і лишень попід плоти ходили та під церквою хрестилися синіми руками і ручки простягали.

Підслухував, як третинники тільки у сні мріли про грудку землі, яку уміли би на грудях тримати і без сказів красно орати.

Заглядав крізь вікна ще й там, де мужики своє горе в горівці топили, свою кров пили і зубами скреготали.

І бачив, як рідні діти із мамою п’яних татів по голові у розум били.

І чув, як земля дише, зітхає, марніє і журиться хлібом…

Чув, як вона мужиків посилає, щоб просили у сонця теплого проміння, у хмар дощику дрібного, у зір долі…

Видів, що мужики з порожніми руками вертали, і ями собі копали, і свої душі на покуту віддавали.

І приріс він до села серцем і душею.

Але пізнали його серце дєдя і мама та й щось обрадились і зачесали його красно, та й умили, та й в білу сорочку убрали, та й у місто післали, аби тото молоденьке серце із селом розлучити.

І лишили його в місті, і казали йому з міста у село більше не вертати…

Та зачули тото зеленії поля, і хати біленькі і післали до нього тугу із дружками, щоб його завернули.

Туга його з ніг валила, але не завернула.

Тоді післали за ним села свою красу краснооку.

Краса його звеселила, але не завернула.

Тоді добули села із грудей свою любов і до нього розіслали.

Він притулив любов до серця, але не вернувся.

Тоді вислали ’д нему села свій біль тяженький.

Він той біль спер у своїм серці і ще́ не вертався.

Тоді післали за ним села свою розпуку чорну.

А розпука взяла його за ручку, як малу дитину, і у села завернула.

І аж тоді він із усіма післанцями у села вернувся.

І шукав сестрички і мами, аби пожалуватись перед ними, що його розпука отроїла.

Але мама і сестричка лежали в гробі і лиш вишневим цвітом ’д нему заговорили, щоби із свого серця та й своєї душі переливав отрую у слово. Але не у тото слово, що легонько ластівкою під сонцем літає, лиш у тото слово, що мужикам у горлі застрягає і білим каменем кам’яніє.

І поет послухав сестри і мами…

І брав сонячний промінь, як свічку, у руки і шукав тих недоповіджених слів, що в мужицьких серцях закаменіли.

І ходив селами, і добував тоті слова, і переливав у тії слова отрую із свого серця і з душі своєї.

А над тими його селами звисала розпука.

Земля із сіл всю силу забирає, і люди гинуть, як мухи.

Вже і його подруга, і його браття, та й його дєдя вишнями зацвіли.

Вже села, гей рілля, почорніли.

Так тоті мужики на тих помірках бідовані, такі труджені, такі похилені, як порожні колоски, на сонці сушені, як скошені трави, повалені, як сухий хворост, поломані…

Всі свої рани розкривають, всі свої сльози норами виливають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю свою тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами перед ним розкладають.

Такі тоті люди розжалені, такі розболені, такі засмучені, такі поранені!

Що слово скажуть, то зуби затискають, що оком глянуть, то кров стинають, що руку простягнуть, то серце прошибають.

А він тоті німі роти́ золотим долотом підважує, тоті завмерлі слова серцем огріває, у тоті виплакані очі блискавиці кладе, тоті простягнені ручки до серця завертає.

І сонце до них прихилює.

А вони під сонцем розмерзаються, в своїм серці добріють, співанки співають і розливом розливаються.

А як їх слова із грудей відриваються, то зараз десь із-під чорних скиб чорні хмари здіймаються і в жолобах їх тварей роями насідають.

А він і тоті чорні рої ловить, і над камінними словами, як опирів, розкладає.

А тоті опирі людей насамперед лякають, а відтак зубеляють та сідлають і женуть стернями