Ярослав Яріш - Кровна мста

під самою стелею. Усюди навколо наскладано хліба, шинки, тарані, стояли діжки із квасом та медом. Луці вже не хотілося ні меду, ні квасу, він залюбки попив би холодної води із криниці.

Сотникові було дуже цікаво дізнатися, що робиться зараз у дворищі, про що говорить челядь. Він наскладав барила одне на одне, виліз і почав заглядати у віконце. На дворищі руху не було, але злазити Лука не хотів, а, вмостившись там зручніше, продовжував спостерігати. Принаймні тут більше свіжого повітря і духота так не докучатиме.

Челядники Каніцарові були мовчазні, ходили по дворищу швидко, між собою ляси не точили – добре були виховані боярином. Воротичі ще не показувалися, та й взагалі не знати, чи скоро прийдуть сюди. Аби тільки Бурий із Соколом встигли відійти… А ще надія на Волоса…

Про свою долю Лука якось не переймався – буде, що буде. Він відмовлявся вірити в те, що Мстислав засудить його. Хоча хто знає, як воно там повернеться.

Раптом із задуми Луку вивела якась дивна постать, що скрадалася попід самим частоколом. Лука припав до віконця і став уважно роздивлятися, хто ж то крадеться. Раптом упізнав.

– Соколе, – покликав тихо.

Товариш почув, оглянувся.

– Я тута, у медуші. – Лука говорив упівголоса, ризикуючи, що його почує хтось із холопів.

Попід вікнами медуші росла велика кропива, Сокол підбіг до неї пригнувшись і заскочив усередину.

– Пече, ой пече клята кропива, – вилаявся пошепки.

– А ти скажи їй: «Кропивонько моя, не печи мене», – вона й перестане, – спробував пожартувати Лука.

– Та вже най пече ліпше, ніж маю з кропивою говорити. Ти ж, сотнику, чого там сидиш?

– Мені Каніцар довірив медушу свою доглядати.

– Так, певно, уже все вихлебтав і пильнувати нема що? Зараз відіпру двері, і гайда звідси на волю.

Лука мить подумав.

– А ти що, за мною прийшов?

– Нє, прийшов, як лис, у Каніцара кури красти. А що там ще в медуші? Чую, м’ясом копченим затягує.

– Та є шинка і хліб – усього доволі.

– Тоді набери, а то нам у лісі довго сидіти доведеться – Бурого поранено, і він іти не може.

Лука не став розпитувати: зіскочив зі свого сідала, знайшов порожній мішок, накидав туди м’яса і хліба й пішов до дверей. Сокол уже відпер їх, і Лука, виглянувши та добре розгледівшись по сторонах, виліз із погреба.

– А тепер кропивою он поза той хлів, там і частокіл перескочимо, – наказав Сокол, коли Лука приєднався до нього.

Оминаючи обережно Каніцарову весь, утікачі чимдуж кинулися до лісу. Була саме обідня пора, і смерди пішли до своїх мазанок полуднувати. На бігу, підтримуючи мішок із припасом, Лука оглядався, але так і не побачив ні смердів, ні погоні.

До перших дерев лісу добігли мовчки. Тут уже чекали два запряжені коні.

– А де Бурий? Гадав єсмь, що він тута чекатиме, – запитав Лука.

– Казав же тобі, сотнику, що Бурого поранено. Сховав єсмь його, що ні одна сука не знайде, сам же за тобою пішов.

– Доброгост дав Воротичам своїх вовків…

– Не внюхають, – твердо відповів Сокол. – Я їх по чужому сліду пустив. Не забувай, сотнику, що я мисливець із діда-прадіда і добре знаю, як задурити і пса, і вовка.

Вони вискочили на коней і погнали в ліс, подалі від дворища.

Лука із Соколом довго кружляли, заплутуючи сліди.

– Добре, тепер вони нас не знайдуть, – зупинився Сокол і спішився. – Треба дати відпочити коням і самим підкріпитися. Бери свій мішок, сотнику, та виймай, що там маєш.

Вони сіли просто на землю. Вогнища не розводили – могло привернути увагу. Після такої лісової прогулянки Каніцарів хліб та м’ясо здавалися особливо смачними.

– Каніцар казав, що міг би заховати вас із Бурим, – почав розмову Лука.

Сокол поглянув на нього.

– І ти, сотнику, віриш Каніцарові? Як на мене, то він брехун. Вони із Середичем змовилися проти тебе, а за нами Воротичів слідом пустили. А нашого боярина я колись як запопаду у свої руку, то в морду йому плюну. Зустрів єсмь його дорогою, просив, аби поміг мені з Бурим, та Середич розвернувся і поїхав. Казав, що до князя йому спішно. А ще рік, що біда буде, коли Воротичі його разом із нами застукають.

– Не може бути, – не повірив Лука.

– Бурого спитаєш. Волос такоже добрий: скільки ж то ми разом із ним хліб святий споживали, скільки ратилися разом, а тепер він супроти нас язичникам помагає.

– Волос не супроти – коли треба, за нас стане.

– Ага, стане. Скоріше свого волхва послухає. Жрець той навмисне Волоса відіслав, аби Воротичі нас убити могли.

При цьому Сокол розказав Луці про свою пригоду з Воротичами від початку і до кінця.

Луці вона спочатку здалася химерною, але раптом він щось зрозумів.

– Там, у Києві, також був той волхв, коли на вас напали Воротичі.

Сокол із Лукою переглянулися.

– Твоя правда, сотнику. Коли жрець лікував Вадима, Волос усе розказав йому. От як нас Воротичі знайшли! – вигукнув Сокол, забувши про обережність.

Тепер усе ставало з ніг на голову: кого-кого, а Волоса Лука б ніколи не запідозрив у зраді, у тому, що то він – послух!

Раптом Лука подивився на коней – з ними почало коїтися щось незрозуміле: вони заржали, закрутитися на місці та задирали голови, намагаючись зірватися з припони. Лука із Соколом і на ноги не встигли звестися, як із вечірньої мряки вискочили два сіроманці. Ніби дві сірі блискавиці, вони неслися просто на воїв.

Сокол побачив їх першим. Він підхопився, підстрибнув і схопився руками за гілляку. Підтягся – і він уже на дереві. Лука не встиг: одночасно