Робер Мерль - Чоловіки під охороною

усміхненими очима, додає: — Заспокойтеся, докторе, Гельсінгфорс не приїде турбувати нас серед ночі.

Джекі каже «нас», анітрохи не ніяковіючи.

— Що означає ваше звання? — питаю я, сідаючи на ліжко й прихиляючись до дерев’яного бильця, — Невже ви командуєте блувіллською охороною?

— Так, з недавнього часу.

— Як сталося, що саме вам випало постачати Гельсінгфорс продуктами?

— Я постачала її, коли була рядовою охоронницею. Потім мені присвоїли лейтенантське звання, і я дістала наказ добровільно зголоситися постачати її й далі.

— Наказ від кого? Від Гельсінгфорс?

Джекі всміхається.

— Охорона не підкоряється Гельсінгфорс. Взвод, яким я командую, послали до Блувілла власті штату Вермонт. Мої начальники в Монтпілієрі.

— То це вони дали вам наказ і далі постачати продуктами Гельсінгфорс?

— Ні, — відповідає Джекі, дивлячись мені у вічі. — Наказ дали «ми».

Я вражено роззявляю рота, втуплююсь у неї поглядом і мовчу. На жаль, я помічаю це надто пізно. Я мав би спитати в неї, хто такі «ми». Моя мовчанка зраджує мене.

Джекі сміється, хапає стільця й сідає на нього верхи, спершись обіруч на спинку.

— Послухайте, докторе, — каже вона, — поки ви з наївним виглядом не почали розпитувати, хто такі «ми», я розповім вам, як ці «ми» завербували мене. Але спершу скажу вам, якщо хочете, хто така я. Коли спалахнула пошесть енцефаліту, я якраз отримала диплом соціолога. Самі розумієте, соціологи тоді вже виявилися непотрібними. І я була дуже рада, що мене взяли в охоронниці. Не варто й казати, що в цьому ділі мій диплом не відіграв ніякої ролі. Просто я дуже захоплювалася спортом, добре стріляла й була членом Руху за визволення жінок.

— Ви були членом Руху за визволення жінок?

— Так, докторе, я — член Руху за визволення жінок. Точніше кажучи, я на дев’яносто відсотків поділяю погляди РВЖ. А на десять не поділяю.

— А що входить до тих десяти відсотків?

— Знаєте, докторе, — відповідає Джекі, всміхаючись, — я не стану вам усе докладно пояснювати.

Я теж усміхаюсь.

— Хіба ви не соціолог?

— Ну, одне слово, я вважаю, щодо ворога помилятися не слід. Чоловік — не ворог, навіть якщо він часто поводиться з жінкою погано. Не слід плутати актора, який грає роль, з тим, хто написав сценарій.

— А хто написав сценарій?

— Жінконенависницька культура, яку ми успадкували.

— Бедфорд сказала б вам, що підвалини цієї культури заклав чоловік.

— Ох, докторе, це ж було так давно! Все-таки не варто карати чоловіка за другий первородний гріх. Крім того, особисто я дуже люблю чоловіків.

По цих словах вона дивиться на мене своїми сірими очима так відверто й так пильно, що я відчуваю, як у мене по спині бігають мурашки.

— А ви не дуже ортодоксальна, — кажу я, щоб якось приховати своє почуття.

— Я зараз вас здивую, — провадить вона. — Іноді я навіть запитую себе, чи правильно зробили жінки, домігшись свободи в праці.

— О, це вони зробили все ж таки правильно!

— Особливо правильно для мислительок із Руху за визволення жінок. Вони юристки, лікарки, журналістки. Одне слово, еліта. Гадаєте, робітниця на заводі почуває себе дуже вільною, коли працює на конвеєрі, а за спиною в неї стоїть майстер? Або коли вона служить в охороні?

— Вам не до вподоби ваша робота, лейтенанте?

— Мене від неї нудить. Позавчора я прочитала в «Нью ері», що військова професія — одна з найшляхетніших, і оволодіння нею — це найважливіше досягнення жінок! А я, відверто кажучи, залюбки залишила б це досягнення за чоловіками. Служба в охороні призводить тільки до отупіння! І до розумової відсталості. Про небезпеку вже й не згадую.

— Небезпеку?

— Іноді на нас нападають, — відповідає Джекі уривчастим голосом.

— Коли?

— Під час патрулювання. Але не тут, а в таборі.

— І хто ж на вас нападає?

— У нас два супротивники: гангстери, що вдаються до пограбувань, і партизани, що борються проти Бедфорд.

— Є партизани, що борються проти Бедфорд?

— Їх багато і вони добре озброєні, особливо тут. А притулок знаходять у Канаді.

— Чоловіки?

— Переважно жінки, але є й чоловіки.

— Та це ж чудово!

— Я теж так думаю. Але ви їх не побачите. На Блувілл вони ніколи не нападуть.

— Чому?

— Бо тут ви.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Докторе, — поважно каже Джекі, — не вдавайте, ніби не усвідомлюєте, яку велику надію покладають мільйони людей на ваші дослідження.

До горла мені підкочується клубок, і якийсь час я не спроможний розтулити рота.

— Джекі, — озиваюсь я нарешті, — ви збирались розповісти мені, як «ми» вас завербували.

Вона сміється, встає, припалює сигарету й ступає кілька кроків по кімнаті. Я не спускаю з неї очей. У її постаті й ході є щось суперечливе. Своєю уніформою, чобітьми, манерою клацати підборами й знизувати плечима вона скидається на чоловіка, на військовослужбовця. Одначе стегна в неї погойдуються, а під форменою сорочкою чітко окреслюються перса, особливо тоді, коли вона виструнчується. Такий самий двозначний і вираз її обличчя: риси ніби й чоловічі, але шкіра гладенька, ніжна, зіниці постійно бігають, а щоки та губи рухливіші, ніж у чоловіків.

— Докторе, — весело каже Джекі з лукавими, змовницькими іскорками в очах, якими вона хоче збудити в мені ще більшу цікавість, — десь місяць тому Ріта, вікно якої виходить