Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

яка знаходилася десь на кухонній шафці. — Її лікували від різних інфекцій. Але все було марно. Ми гадали, що це якийсь вірус. Але це рак. Рак гортані. Її оперуватимуть. Мама назавжди втратить голос. Я більше ніколи не почую, як вона мене кличе. Не почую, як вона наспівує у ванній. Я її не зможу чути! Розумієш?! — останні слова Міхал прокричав і… розплакався. Швидко відвернувся спиною до Кінги й тремтячими руками почав наливати окріп у чашки. Кінга боялася підійти. Вона не хотіла, аби Міхал здогадався, що вона бачить його сльози.

— Але вона житиме? — запитала дівчина, хоча намагалася, щоб її слова звучали ствердно. Аби в її голосі вчувалася впевненість, що все буде добре.

Міхал нишком витер очі. Поставив чашки на столі й сів навпроти Кінги.

— Так. Виявляється, чимало людей живе без гортані. Дехто говорить пошепки до кінця життя. Інші купують собі апарати, які, прикладені до шиї, перетворюють вібрацію голосових зв’язок на автоматичний звук, схожий на голос Лорда Вейдера. — Міхал розповідав усе це байдужим голосом і помішував чай, нервово подзенькуючи ложечкою об край чашки.

— Міхале… найважливіше, що вона житиме.

— Але… Кінгусю! Яке це буде життя? — вибухнув Міхал. — Краще скажи мені, на що ми житимемо? Німий працівник радіо! Безголосий працівник радіо! Ти коли-небудь чула про таке? Я — ніколи. Що вона робитиме? Пенсія? Яка ж це буде пенсія? З чого вона плататиме за квартиру? За телефон? Я про таке раніше й не думав! Я підслухав мамину розмову з лікарем! Той запитав її, чи зможе чоловік утримувати сім’ю. Який чоловік? Який чоловік?!!! Господи! У неї не тільки чоловіка немає, вона навіть аліментів на мене не отримує!

— Що ми робитимемо? — запитала Кінга, помовчавши.

— Ми?! — Міхала здивувала ця форма множини в запитанні Кінги.

— Міхале… я… Твої проблеми… розумієш… вони наче мої… — прошепотіла Кінга й несміливо взяла Міхала за руку.

— Я хочу піти попрохати батька допомогти нам, — видушив із себе Міхал після хвилинної мовчанки.

Кінга здивовано глянула на нього. Вона пам’ятала Міхалову розповідь про батька. Про те, як він не хотів його, як навіть не поцікавився, як малого звати… Кінга запитливо глянула на Міхала.

— Підеш зі мною завтра на радіо? — тихо попрохав хлопець.

— Звичайно, — відповіла вона.

* * *

— Звідки ти знаєш, що він на роботі? — запитала Кінга Міхала. Вони йшли разом, тримаючись за руки, через майданчик, де працівники радіо паркували свої авто.

— Знаю та й годі, — відказав Міхал.

Він нізащо не признався б навіть Кінзі, що від часу «тих» відвідин на радіо приходив сюди декілька разів, щоб поспостерігати за «цим чоловіком». Саме так хлопець називав його в думках. «Цей чоловік». Проте зараз він був йому потрібен. Міхал прагнув, щоб «цей чоловік» раптом став йому батьком. Таким, якого він зараз потребував більше, ніж будь-коли.

Сіли на лавці. Було досить прохолодно, але Міхал знав, що зараз годинник відміряє четверту і «цей чоловік» вийде з будинку, сяде до запаркованого неподалік «Опеля» й поїде.

— Що ти хочеш йому сказати?

— Щоб… — почав було Міхал, але не закінчив.

«Цей чоловік» саме з’явився на порозі будинку. Міхал підбіг до нього.

— Перепрошую… — промовив Міхал і замовк. Він не знав, що сказати далі.

На нього дивилися очі, які він бачив у дзеркалі. Такі самі, як у нього. Колись їхні погляди вже зустрілися. «Цей чоловік» був помітно збентежений. Міхал бачив це, бо погляд того блукав, утікаючи до ключів від машини, які він саме витягав з кишені.

— Чого тобі, хлопче?

— Я ваш… твій… син і…

— Послухай-но, — чоловік різко перебив Міхала і, не дивлячись на нього, відкрив двері машини. — Я не знаю, чого хотіла домогтися твоя мати, коли посилала тебе сюди, але скажи їй, що вона нічого не досягла. Моя відповідь така сама, як і колись. Може, ти мій. А може, будь-чий інший!

Останні слова супроводжувалися гучним захряскуванням дверей.

У розпачі Міхал постукав у шибку. «Цей чоловік» навіть не опустив її. Крізь скло Міхал бачив, як його вуста складаються й виштовхують одне слово:

— Відійди!

— Щоб ти ніколи щастя не знав! — закричав Міхал і помчав до лавки, де сиділа Кінга.

* * *

— Як ти даєш собі раду, синку? — прохрипіла мама. Вона була бліда, під очима темніли кола. Сумна. Не схожа на себе.

— Нормально, — відповів він. Сів на стільчику біля ліжка й сховав обличчя в маминих долонях.

— Усе буде добре. От побачиш, — сказала вона й погладила його по голові.

— Е-е-е, мамо… я… я…

— Щось трапилося?! — занепокоїлася мама, і на її спокійне досі обличчя лягла тривога.

— Ні… нічого, — відказав Міхал. — Я тебе люблю, — сказав він і вирішив ніколи-преніколи більше не шукати зустрічі із «цим чоловіком».

Той, від кого він успадкував очі й ім’я, зник з його серця назавжди. Зараз найважливішою була мама. І Кінга, яка, знервована не менше за Міхала, чекала в лікарняному коридорі.

Ворожіння на картах

Каміла місця собі не знаходила. Після Мацекових іменин Войтек цілковито її ігнорував. Коли вона заходила до класу, він розмовляв із хлопцями, які після історії з папужкою сприймали його зовсім по-іншому. Та й дівчата переконалися, що його химерна поведінка на початку року була просто дурним вибриком.

Олек зустрічався з Каською. Щоправда, Каміла не вірила цьому, але, може, це правда? Віднедавна Каська позирала на неї зневажливо й знову, як