Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

якого від хвилювання пересохло в роті, спостерігав, як Мінхо, іще раз плюнувши, побрів до Домівки. Якщо вже сам Мінхо здався, то всі вони і справді в біді.

Ньют мовчки подався геть. А Томас лишився стояти, задивившись у нікуди. Відчай завис у повітрі, густий і ядучий, як дим з Картосховища.

Решта бігунів повернулися впродовж години і, наскільки Томас міг судити з їхніх розмов, також не виявили в Лабіринті нічого примітного. Хай куди Томас дивився, він скрізь бачив похмурі обличчя глейдерів, більшість із яких навіть покинули свої повсякденні обов’язки.

Томас розумів, що тепер лишається сподіватися тільки на зашифрований у Лабіринті код. За ним точно щось приховується. Якийсь час хлопець безцільно тинявся Глейдом, підслуховуючи розмови інших бігунів, аж нарешті вийшов із задуми.

«Терезо, — подумки покликав він дівчину, заплющивши очі, наче це могло допомогти. — Ти де? Вам вдалося щось іще розшифрувати?»

Вона довго не озивалася, і Томас уже зневірився, вирішивши, що вона його не чує.

«Га? Томе, ти щось казав?»

«Так, — відповів хлопець у захваті від того, що знову вдалося встановити зв’язок. — Як мене чуєш? Чи правильно я все роблю?»

«Часом нерозбірливо, та загалом усе працює. Незвично, еге ж?»

Трохи поміркувавши, Томас вирішив, що вже звикає.

«Насправді все не так уже й погано. А ви ще в підвалі? Я бачив Ньюта, але він швидко зник».

«Так, ми всі тут. Ньют підключив до роботи ще трьох глейдерів. Здається, ми цілком розшифрували код».

Серце у Томаса підстрибнуло аж до горлянки. «Серйозно?»

«Спускайся сюди».

«Біжу». Він уже прямував до Домівки, а втому наче рукою зняло.

Його впустив Ньют.

— Мінхо так і не з’явився, — пояснив він, коли вони спускалися сходами в підвал. — Часом йому геть дах зриває.

Томас дуже здивувався, що Мінхо впадає у розпач тоді, як у запасі у них залишається код. Вирішивши не думати про це, він увійшов до кімнати. Кілька незнайомих глейдерів з запалими від утоми очима оточили стіл. По всьому підвалу були розкидані купи карт, вони лежали навіть на долівці. Кімната виглядала так, наче по ній пролетіло торнадо.

Тереза, притулившись до стелажа, стояла біля стіни з аркушем паперу. Коли Томас увійшов, вона швидко зиркнула на нього і знову втупилася в аркуш. Спершу хлопець трохи засмутився — він сподівався, що вона зрадіє його появі, — та одразу ж зрозумів, як це безглуздо. Терезу поглинув процес розшифрування коду.

«Тобі варто на це подивитися», — подумки промовила Тереза, в той час як Ньют відпустив помічників, і вони голосно затупали по дерев’яних сходах: двоє на ходу буркнули щось у тому сенсі, що марна їхня робота.

Томас здригнувся, на якусь мить злякавшись, що Ньют щось запідозрить.

«Не розмовляй зі мною подумки, коли поруч Ньют. Не хочу, щоб він здогадався про наш… дар».

— Глянь, що в нас вийшло, — промовила Тереза вголос, притлумивши посмішку.

— Я стану навколішки й розцілую твої кляті п’яти, якщо ти щось зрозумієш, — сказав Ньют.

Томас підійшов до Терези, йому нетерпеливилося побачити результат. Дівчина простягнула йому аркуш.

— Ось що зашифровано в картах. Помилки бути не може, — сказала вона. — Правда, ми не знаємо, що все це означає.

Томас узяв аркуш і швидко ковзнув по ньому поглядом. У лівій його частині було намальовано шість пронумерованих кружечків, навпроти кожного великими жирними літерами виведено по одному слову.

ЛІТ

МОР

КРОВ

СМЕРТЬ

ВКЛЯК

ТИЦЬ

І все. Шість слів.

Томаса накрила хвиля розчарування: він чомусь думав, що сенс коду стане очевидним відразу після того, як вони розшифрують останнє слово. Хлопець із відчаєм подивився на Терезу.

— І це все? Ви впевнені, що слова йшли в такому порядку?

Вона забрала у нього аркуш.

— Лабіринт повторював ці слова впродовж багатьох місяців. Коли ми це зрозуміли, то зупинилися. Щоразу після слова «тиць» минав тиждень, впродовж якого Лабіринт не видавав ніяких літер, а потім знову з’являлося слово «ЛІТ». Тож ми вирішили, що код починається саме з нього.

Томас склав руки на грудях і прихилився до стелажа біля Терези. Він одразу ж запам’ятав шість слів, закарбував їх у голові. Літ. Мор. Кров. Смерть. Вкляк. Тиць. Нісенітниця якась.

— Обнадійливо, авжеж? — кинув Ньют, наче вгадавши Томасові думки.

— Авжеж, — відповів той, розчаровано зітхнувши. — Треба до цього залучити Мінхо. Може, він знає щось, чого не знаємо ми. Якби у нас з’явилися ще зачіпки… — Томас раптом завмер, у голові закрутилося; якби не стелаж, до якого він притулився, хлопець, напевно, так і гепнув би на долівку. Йому дещо спало на думку. Дещо жахливе, страхітливе, кошмарне. Найгірше з-поміж усіх жахливих, страхітливих, кошмарних ідей.

Та інстинкт підказував, що він на правильному шляху. Що саме це він і повинен зробити.

— Томмі?.. — Ньют підійшов до Томаса, стурбовано наморщивши чоло. — Що з тобою? Ти блідий як привид.

Хлопець похитав головою і постарався взяти себе в руки.

— Так… ні, нічого. Щось очі розболілися. Гадаю, мені треба виспатися.

Він помасажував скроні, вдаючи, що дуже втомився.

«Все гаразд?» — подумки запитала Тереза. Подивившись на неї, він зрозумів, що дівчина не менше за Ньюта стурбована його станом, і від цього на душі стало тепло.

«Так. Серйозно. Просто втомився. Треба трохи поспати».

— Не дивно, — сказав Ньют, поклавши руку Томасу на плече. — Всю кляту ніч простирчав у цьому Лабіринті. Іди поспи.

Томас глянув на Терезу, потім перевів погляд на Ньюта. Йому так і кортіло поділитися з ними своїм планом, однак він стримався. Натомість лише кивнув і рушив до сходів.

У Томаса