Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

заїхали в збройову крамницю, замовити патронів. Господар запитав, скільки мені їх треба, й одержавши відповідь “сто”, здивовано подивився на мене.

— Наскільки я зрозумів, сер, — сказав він, — ви берете участь у завтрашньому полюванні в Регноллі. Здається, вам принаймні потрібно триста п’ятдесят патронів.

— Добре, — погодився я, побоюючись продемонструвати своє незнання місцевих умов полювання, — приготуйте мені їх і спорядіть їх трьома драхмами пороху.

— Так, сер; і унцією з восьмого дробу номер п’ять?

— Ні, — заперечив я, — візьміть номер три. До побачення.

Зброяр знову здивовано подивився на мене, і йдучи я чув, як він сказав своєму помічникові:

— Цей африканець, мабуть, збирається стріляти страусів.

Розділ ІІ
АЛЛАН Б’ЄТЬСЯ ОБ ЗАКЛАД

Наступного ранку ми зі Скрупом о десятій годині прибули в Регнолль, прихопивши дорогою замовлені напередодні патрони, за які мені довелося заплатити неабияку суму.

“Так, — подумав я, — урок стрільби фазанів обійдеться мені недешево…”

Коли ми вийшли з коляски, до нас наблизилася якась велична персона в оксамитовій куртці і червоному жилеті у супроводі Чарльза, який ніс дві рушниці.

— Це головний єгер, — шепнув мені Скруп.

— Якщо не помиляюся, містер Квотермейн? — запитав поважний єгер, холодно і несхвально оглядаючи мене.

— Так, це я.

— Його ясновельможність доручив мені передати вам ці рушниці. Чарльз супроводжуватиме вас під час полювання і носитиме за вами рушниці і патрони.

Я узяв одну із централок і оглянув її. Це була прекрасна дорога зброя.

У цей час з-за рогу будівлі з’явився сам лорд Регнолль. Після взаємних привітань він провів нас до просторої зали, де зібралася решта учасників полювання. То були відомі стрілці, більшість яких я знав за мисливськими журналами.

На мій подив, серед них виявився мій, можна сказати, давній знайомий.

Це нікчемне лице, маленькі блудливі очі і гострий червонуватий ніс не могли належати нікому іншому, окрім Ван-Купа, колись уславленого в Південній Африці великими, невловимими для закону аферами, через які і я став жертвою на двісті п’ятдесят фунтів стерлінгів — суму, досить значну для мене.

Ван-Куп обернувся і, побачивши мене, вигукнув:

— Кого я бачу! Аллан Квотермейн!

Тон його вигуку привернув увагу лорда Регнолля, який стояв поблизу.

— Так, містере Ван-Купе, — відповів я, — ви не помилилися, це я. Я теж радий бачити вас, як і ви мене.

— Я думаю, тут непорозуміння, — сказав лорд Регнолль, здивовано дивлячись на нас. — Це сер Юніус Фортеск’ю.

— Я, далебі, не можу пригадати, — заперечив я, — щоб він називався цим ім’ям. Але принаймні ми давні знайомі.

Лорд Регнолль відійшов убік, ніби не бажаючи продовжувати цю розмову.

Ван-Куп упритул наблизився до мене.

— Містере Квотермейне, — тихо сказав він, — обставини дуже змінилися відтоді, як ми зустрічалися з вами востаннє.

— Ваші, можливо, так, — заперечив я, — але в мене все залишилося по-старому, і я буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви сплатите мені двісті п’ятдесят фунтів, які ви мені винні.

На хвилину він замислився.

— Ось що я вам запропоную, — сказав він трохи згодом, — ви завжди були спортсменом. Якщо я сьогодні вб’ю більше за вас птахів, ви триматимете язика за зубами щодо моїх африканських справ. Якщо ж ви вб’єте більше за мене, ви також будете мовчати, але я сплачу вам ваші двісті п’ятдесят фунтів із відсотками за шість років.

Звичайно, я міг відмовитися від цієї пропозиції і вивести Ван-Купа на чисту воду. Але вийшов би скандал, а це не входило в мої розрахунки і все одно не наблизило б мене до отримання двохсот п’ятдесяти фунтів.

— Я згоден, — сказав я.

— Що це за парі, сер Юніус? — запитав лорд Регнолль, знову підходячи до нас.

— Це довга історія, — поспішив відповісти Ван-Куп. —