Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

стоять цілих два дерев’яні паркани по чотири метри заввишки, вони тягнуться упоперек вулиці від будинку до будинку, і внутрішня барикада — приблизно за шість метрів від зовнішньої. Проїзд транспорту заборонено. Крізь дерев’яні двері дозволено проходити лише чоловікам, і ці хвіртки оснащені пружинами, тож захрьопуються одразу після того, як їх відпустити. Більше того, двері зовнішньої барикади розташовано трохи вбік від дверей внутрішньої, тому зазирнути за огорожу, як і проглянути крізь неї зовні, практично неможливо. І недарма мова йде про чоловіків, оскільки жінкам не радять проходити в ті двері. Так уже повелося, що прориватися за барикади заохочують лише чоловіків.

З цієї причини перед відмежованою територією завжди можна побачити сердитих, розлючених, проте згорблених жінок. Вони риють очима землю, тримаються осторонь одна від одної, бо розуміють, що викликають у людей жаль. Німецькою такі жінки називаються «Schandwartfreierweiber». Приблизно цей вираз означає: «жінки, які ганебно чекають на своїх чоловіків».

За цими барикадами розташувався гамбурзький квартал розпусти, де вздовж вулиць стоять проститутки, більшість із них — надзвичайно миловидні, і вони гукають чоловікам, які проходять повз: «Hast ein frage?» або «Haben sie ein fragen?»[186] Огорожа служить саме для того, аби не допустити на цю територію невинних чи нетолерантних, а особливо поважних жіночок. Вважається, що присутність жінки, яка не торгує своїм тілом, може опорочити тих, що торгують-таки, і, зрештою, кожна людина заслуговує на хоч якусь повагу, чи не так? Можливо, ніхто інший, як оті жінки, в яких не лишилося майже нічого іншого.

Існує неофіційна домовленість. Жоден закон не забороняє поважним жіночкам заходити в цей квартал. Проте є один звичай серед місцевих дітлахів, дітей проституток — вони наповнюють чоловічі механічні контрацептиви сечею. Цим займаються хлопчики, просто через те, що мають відповідну фізіологічну особливість, яка дозволяє їм заливати сечу в презервативи. Вони зав’язують на вузол повнісінькі кулі (теплі, смердючі й тремкі — як із овечої шкіри, так і з гуми) і викладають їх рядком у такому місці, куди потрапляє найбільше сонячного світла, щоб ферментувати їхній вміст до найвищого ступеня смердоти. А тоді вони скидають ці отруйні бобми, аби відстрахати надміру цікавих підглядачок чи нестримно нетерплячих жінок, які виряджаються за огорожу в пошуках чоловіків і хлопців, що надто затягнули свій візит до кварталу. Найцікавіше те, що саме байстрюки чоловічої статі відіграють роль захисників честі своїх пропащих матерів.

Наявність цих кульок, таких тонкошкірих, смердючих, але таких зручних у використанні, а також дітлахів, які з радістю скидають бобми, все це тримає «Schandwartfreierweiber» поза периметром, поки їхні чоловіки (іноземні туристи чи селяни) відстоюють своє право зайти туди, щоб «глянути хоч краєм ока» або «хоч на одну секундочку, моя люба, я ж нічого не побачу, якщо не подивлюся», а тоді вони зникають на цілу годину. Або на дві. На стільки, скільки й тривають такі візити.

У кожному місті є така загорожа, видима чи невидима. Щоб зберегти повагу до пропащих та не скривдити вразливих. В Амстердамі є Де Валлон. У Мадриді — Каллє Монтера, що поблизу Ґран-Віа[187]. Саме в такий район свого власного міста й навідувався Фелікс М., і він бував там стільки разів, що навіть сам собі боявся зізнаватися. Тим паче сам собі. Тим паче що понад два десятки років тому його рідний батько загув у подібному сороміцькому кублі. І особливо через те, що у Фелікса М. тепер був власний син, хлопчик десяти років.

Фелікс М. гадав, що після того, як у нього народиться дитина, син, він заспокоїться й покладе край своїм традиційним походенькам, своїм нескінченним плутаним мандрівкам, у яких він діставався грішних закутків і закапелків, незнаних і недосяжних для суспільного ладу. Бо не існує того, про що не можна говорити. Про такі місця не згадується в жодних газетах чи протоколах, тому їх наявність не задокументована. Їх нема. Можливо, саме в цьому й полягає їх звабливість — в ідеї про те, що, потрапивши в це провалля, людина зникає назавжди.

Навряд можна назвати брехнею ті слова, які він промовляв жінці, коли відлучався на ніч зі шлюбного ліжка, наче його терміново викликали на роботу. Аж ніяк, бо вона майже не зважала на те, як він одягався, не вмикаючи світла, як цілував її на прощання. Однак треба визнати, що дружина Фелікса М. була розумною та гарненькою. А такі риси високо цінувалися в колі знайомих йому чоловіків. На відміну від більшості жінок, без одягу вона була гарніша, ніж одягнена, бо її тіло зберегло пропорції юної дівчини, а її біла шкіра не знала пекучого сонця, тож протягом деякого часу, принаймні кількох років, цього було достатньо.

Цієї ночі, як і кожної іншої ночі, коли Фелікс вирушав із дому, на нього чекала коротка подорож із реального світу в той, якого не існувало. Поїздка в екіпажі. Він мчав темним містом, і Феліксу здавалося, що він пересувається неймовірними темпами, наче людина, яка переходить з останнього вагону в перший, поки поїзд їде зі швидкістю п’ятдесят миль на годину. Надлюдські здібності. Нестримна гонитва вперед.

Невдовзі він опинився в тих лігвах і норах, лигався з їх мешканцями, які б не вижили при денному світлі в людській цивілізації. Фелікс М. шукав ці переплетені тіла й спотворені думки, як це робив колись Крафт-Ебінґ[188], він спостерігав за ними, щоб укласти класифікацію тих подій, через які вони безповоротно пустилися берега. Він вважав, що створить атлас людського занепаду. Викриє нікчемне суспільство, яке так нагло забрало в нього батька. З цією метою він озброївся щоденником