Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

хлопець, мали більше шансів бути виконаними. Коли Курума, зрештою, потроху відучили від настоянки, він став потягувати бражку.

За кілька років навчання Тегур дізнався, що у шамана є ще одне помешкання. На відміну від нарочито неохайної та зловісної хижі посеред осикового гаю, це була суха та чиста печера, промита дощами за тисячі років у скелі білого вапняку. Сюди шаман навідувався зрідка, завжди посилаючи хлопця пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Тут рік тому вчитель і розповів юнакові, чому насправді взяв його в учні.

Зараз Тегур мав дістатися саме до вапнякової печери. Там шаман чекав на золоту піалу з приданого Суї, яку колишній служка кагана нарешті викрав для нього. Не гаючись, але про всяк випадок плутаючи слід, юнак подався до білої скелі.

* * *

Коли Олег кружним шляхом повернувся до Мокселі, гурт городян із п’яти чоловік на чолі з якимось боярином вже вирушив шукати поради до шамана. Іванові з Мстиславом не вдалося затесатися до делегації. Чужинці виглядали б у ній занадто неприродно. Проте, Мстислав знайшов нагоду перебалакати з тим боярином, який загубив шапку у заворушенні під брамою. Парубок повернув власникові головний убір і розповів, що вони купці, привезли дві унікальні речі на продаж самому каганові — кинджал із Лалом та люстро. Зацікавлений боярин обіцяв переказати це Суї. За помірний гонорар — тридцять монет.

Тим часом смерди вже почали в’язати плоти, наплавляючи міст навпроти брами. У розмоклий шлях від Кремляді до берега вбивали вербові плахти[47]. На стінах фортеці вивішували килими. Чималий гурт незадоволених вимогою Суї городян неподалік брами очікував на повернення делегації від шамана.

Олег із побратимами саме розмовляли на вигоні під стіною, коли до них підбіг посланець із наказом володарки: не вештатися поміж її підданців, а йти до заїжджого двору й чекати на запрошення до Кремляді. Так і вчинили.

Господар зустрів їх значно привітніше, ніж зранку. Мабуть, вже довідався, що їх запросили до двору. Почастував свіжозвареними щами та кашею з гусячими шкварками. Під час обіду він намагався завести розмову про рідні краї гостей, розпитати про те, які такі товари вони привезли та що збираються купувати у Мокселі. Характерники ледве спекалися його нав’язливої цікавості, пославшись на втому з дороги.

Надвечір наступного дня до заїжджого двору прибіг служка й повідомив, що за «купцями» незабаром прийдуть, аби доправити до Кремляді. Козаки вийшли надвір та заходилися чистити від сіна свій одяг, взуття, чуприни та бороди — мали стати перед ясними очами володарки у пристойному вигляді. Тут Мстислав і віднайшов у глибокій кишені свого каптана з товстого сукна газовий балончик — Ден потурбувався. Парубок не встиг сказати про це побратимам, бо саме нагодилися аж три посланці від Суї з наказом негайно йти до неї. Мстислав лишень непомітно переклав балончик до мішка з кинджалом та дзеркалом, який мав нести. Хлопець сподівався, що речі, принесені на продаж самому каганові та володарці, навряд чи насміляться оглядати — на відміну від самих «купців». Так і сталося — його наплічник не перетрусили, проте самих характерників обнишпорили, немов у американському аеропорту. Зброю, яку вони вирішили не лишати на заїжджому дворі, відібрали.

Володарка зустріла козаків у кам’яній палаті, низьку стелю якої підпирала єдина «пузата» колона в самому центрі квадратового приміщення. Підлогу встеляли товсті килими. Крізь невеликі віконця ледь пробивалося тьмяне світло, якому «допомагали» два смолоскипи на триногах, обабіч підвищення під колоною, де стояло велике золочене крісло. Трохи нижче, на невеликому, також золоченому ослінчику сиділа володарка. За її спиною стояли двоє нукерів у білих каптанах із алебардами у руках, а попереду, трохи збоку — вже знайомий Мстиславові боярин. Інші придворні розташувалися у напівтемряві на лавах попід стінами. Біля вхідних дверей застигли ще двоє вартових.

Суя була вбрана у гаптовану сріблом синю сукню й таку саму шапочку, з якої на скроні спускалися низки перлів. Руки прикрашали численні каблучки та браслети, а груди — намисто, також перлове. Жінка виявилася старшою, ніж уявлялося характерникам — її обличчя було помережене зморшками, а на повіки вже напливали старечі складки. Проте очі у нерівному світлі смолоскипів спалахували відблисками жорстокості та пихи.

Посланець попередив мандрівників про те, що за місцевим етикетом, вони не можуть говорити першими. Тож характерники вклонились і мовчки стали біля дверей.

— Підійдіть, — витримавши паузу, наказала Суя різким голосом. — Звідки ви?

— З Аланиїди, ясна володарко, — відповів Іван, наближаючись до неї. Олег та Мстислав повагом теж зробили кілька кроків. — Прибули до Мокселі, аби піднести Вам ось цю коштовну річ, — старший характерник, не озираючись, простягнув руку і Мстислав з готовністю вклав у неї… кинджал із Лалом — переплутав у поспіху.

Іван хотів був повернути зброю синові, але боярин мало не силоміць вирвав її в характерника. Проте побачивши, що він ухопив, вкляк у непідробному подиві, що швидко змінився на обурення.

— Ви мали намір подарувати нашій володарці зброю? — боярин високо здійняв кинджал, і по лавах прокотився сердитий перегук. — Хіба ви не знаєте, що за звичаєм Мокселі зброю дарують лише тим жінкам, чиєму чоловікові бажають смерті?! Ви жадаєте смерті нашому каганові?!

— Взяти цих зайд! — наказала Суя. — У яму. Володар вирішить, як їх стратити, коли повернеться.

Двоє вартових за спинами характерників та ті двоє, що були біля трону, кинулися до них, настовбурчивши алебарди. Уже випробуваним сьогодні прийомом Олег із розвороту вдарив ногою у підборіддя ближчого до нього нукера. Вихопив алебарду й кинув Іванові — вправнішому за нього фехтувальнику. Цієї миті залою поширився нестерпний сморід перцевого газу — Мстислав бризнув із балончика в обличчя двом вартовим, які набігали від трону. Ті зайшлися сльозами та кашлем.