Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

— Що ж, давай подивимось, — і почав мене обшукувати. Запхавши руку до гаманця, він переможно мовив:

— А що ж це у нас таке? Хіба це не гроші? — (мій талер був у гаманці). — Ех ти, пройдисвіте. Намагався мене обдурити!

Він добряче відлупцював мене топорищем сокири, а талер запхав собі за пояс.

Тут підійшов його товариш і сказав, аби той не бив мене до смерті. Такого міцного хлопця, як я, можна продати французьким вербувальникам за десять талерів. Та й, можливо, в мене є ще більше грошей?

Я клявся, що бідний, як церковна миша.

Він мені не повірив і знову почав обшукувати, і знову знайшов талер у мене за паском.

Цей теж мене добряче відлупцював за те, що я намагався сховати монету.

Прийшов третій, теж шукати в мене грошей. «Нема нічого, друже». — «Та як нема! Ану стягни чоботи!» — і тут з чобота знову випав талер. Той також нагородив мене стусанами.

Далі на питання: «Чи є в тебе гроші?» я відповідав: «Є, друже, от тільки не знаю де. То ж шукай сам.» І всі вони знаходили. Вони ховались по всіх закутках моєї одежі: підкладці коміра, в капелюсі, в краватці, в латці на коліні, десь у рукаві…

Та коли вони зібрались рушати геть, і вирішили скидати гроші на одну купу, вийшло, що в жодного з них їх не було. Вони розпочали бійку, звинувачуючи один одного у крадіжці.

Мене продали за десять талерів вербувальникам у Тонгерені.

Ті спершу мене роздягли, а тоді одягли на мене мундира. Вони теж обшукали мій одяг, однак нічого не знайшли. Тоді посадили мене на стільця і почали стригти моє довге волосся, як раптом із відрізаного пасма випав талер.

Французький сержант дуже зрадів, мовляв, один талер прибутку, його треба пропити!

Він миттєво попросив господаря чарди, де вони переховувались, принести пива, яким пригостив усіх товаришів. Коли я вдягнув мундира, він гукнув мені:

— Гей, хлопче! Тебе не мучить спрага? Якщо так, то вийди на вулицю, стань на варті, підніми голову і відкрий рота — там якраз почався дощ, тож нап'єшся.

Поки вони веселились у чарді, мені довелось нести варту надворі.

Через деякий час у чарді почалась сварка. Господиня стверджувала, що талер, котрим вони заплатили, хтось вкрав, поки вона поралась на кухні.

— Хто вкрав? — обурився сержант.

Ніхто не хотів зізнаватись. Тоді він відшмагав усіх горіховою палицею: по шість ударів на душу. Але талер так і не знайшовся, бо ні в кого його не було. Тоді мушкетери (їх було п'ятеро) нагнули на лавицю сержанта і відшмагали його, кожен сам за себе: вийшло тридцять ударів. Але талер так і не знайшовся.

Відмінна армія, чудова дисципліна! Спочатку сержант всипав підлеглим, потім вони йому. Служити тут буде приємно.

На мені красувалися широкі панталони, з буфами, як у французьких мушкетерів. Я запхав руку в кишеню і що ж — проклятий талер! Нікому і в голову не прийшло мене обшукати.

(— Але як таке можливо? — спитав великий князь.

— Це звичайна справа, — поспішив з роз'ясненнями солтис. — Це був чарівний талер: «перекоти-талер» або «хекеталер». Його особливість полягає у тому, що він завжди повертається до господаря: чи його вкрали, чи ним заплатили, чи загубили. Він не повернеться лише, якщо його подарувати.

— Ех, милостиві панове, і чому ж ви не сказали мені цього раніше! — зітхнув обвинувачений. Якби я тільки знав про це раніше!)

У новому становищі чарівний талер ніяк не міг полегшити мені життя, бо я потрапив у таке місце, де купувати було нічого.

Нас забрали до французького табору, що тримав облогу міста Лілль. Там мене запхали до артилеристів, після того, як я зізнався, що трохи в цьому ділі тямлю.

То було жахливо. Вдень та вночі ховатись по окопах, копати траншеї та відбивати атаки. Це ще можна було стерпіти, а от від голоду порятунку не було. Французький командир розробив тактику, згідно з якою до артилерії не допускались маркитантки, бо ж вино, пиво та горілка затуманюють здоровий глузд. А коли я посилав сапера до кантіни за глечиком міцного пива, той завжди повертався з порожніми руками, мовляв, загубив талер по дорозі. Ну, звісно ж, адже поки він доходив до кантіни, мій талер повертався до мене в кишеню. Добре навчений.

Тож я голодував та вмирав від спраги.

А от офіцерам було добре. В їхніх шатрах завжди всього вистачало.

В армії були всі види військ, і біля кожного офіцера красувалась одна панночка. Їх число утворювало цілий загін. І скажу вам, що одна така «табірна дама» дорівнювала сотні солдат, в тому сенсі, що проїдала та пропивала рівно стільки ж.