Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Навіщо він тобі? — здивувався Лютай. — Він лепський, хоробрий козак, але гарячий і безрозсудний. Ще накоїть там тобі лиха!

— Так, він молодий, гарячий, але не такий уже й дурний, як усі думають. Він уміє мудро міркувати. На нього можна покластися, тож не буде зайвим у такій справі, — відповів Богдан. — І, крім того, треба ж відтінити мою поважну фізіономію його гарненькою пикою. Так я матиму більш солідний вигляд! — пожартував Хмельницький.

Федір Лютай розсміявся.

— Що ж, забирай свого Красунчика! До речі, де він? Велю покликати.

Відправивши джуру, що стояв за дверима, до Величковського куреня, двоє старих змовників дуже здивувалися, довідавшись, що Красунчика нині немає на Січі.

— Куди він подівся? — запитав кошовий.

— Та він із Лютим і Воловодченком поїхав до старого Ониська в Тернове урочище.

— Навіщо?

— Як же! — хихикнув козак. — В Ониська є красуня донька, з якою заручився Воловодченко, то він до нареченої їздить. А ці двоє — до самого Ониська, горілки попити. Адже всі знають, що в нього найкраща горілка!

Хмельницький із Лютаєм перезирнулися й розреготалися.

— Як повернеться цей пройдисвіт, покличеш його до мене, — наказав кошовий.

«Справді, пройдисвіт — і наречену здобув, і воювати зібрався, і горілку встигає пити!» — подумав Богдан. Тимофій викликав у нього довіру. Не те, щоби Хмельницький покладав на нього великі сподівання й бачив опору для себе, але те, що Тимофій правильно зреагував у складній ситуації, відразу викликало симпатію до молодого козака. Особливо він і не потрібний був у посольському почті, але все-таки в разі чого відвага Красунчика могла знадобитися. Тому Богдан і вирішив узяти його із собою.

Тільки от справжньою причиною прихильності стала не хоробрість Тимофія, а те, що його слова примирили Хмельницького з думками про заміжжя Гелени. Богдан і сам не усвідомив, що саме завдяки Тимофієві він інакше подивився на цю обставину. Він кохав цю жінку, але її шлюб із недругом ранив серце. Тепер старий сотник розумів, що не так уже й підло вчинила Гелена. Але настане день, коли він верне її!

Троє друзів повернулися лише наступного дня, саме до обіду. Кожний курінь обідав окремо від іншого, і в кожному був свій кухар із помічниками, які готували їжу на всіх козаків. Після обіду до Тимофія підійшов наближений до кошового отамана козак і щось шепнув на вухо. Той трохи нахмурився.

— Що там? — запитав Марко, коли козак пішов.

— Мене кошовий кличе. Цікаво, навіщо.

— То сходи й довідайся, — відповів Влад, збираючись поспати після обіду, адже робити однаково нічого. — Чого роздумувати?!

Здивований Тимофій вирушив до будинку кошового, де Хмельницький із Лютаєм саме закінчували свій обід.

— А, з’явився, соколику! — замість вітання сказав кошовий. — Ти ще не обідав? Сідай, поїж із нами.

— Ні, дякую, я вже пообідав, — чемно відповів Тимофій. — Навіщо мене кликали?

— Поїдеш із Хмелем до кримського хана, — просто, без жодних пояснень наказав кошовий.

Почувши такий короткий наказ, Тимофій здивувався, але навзнаки не дав, лише запитав:

— Навіщо це знадобилося?

— Відколи ти обговорюєш накази? — насупився Лютай.

— А де ти, пане отамане, побачив, що я обговорюю? — усміхнувся Тимофій. — Я ж не сказав, що не поїду або не хочу їхати. Я лише запитав, аби дізнатися, чого мені туди треба їхати й що там робити.

— Ну, от тепер ти й сам бачиш, Федоре, що він не дурний, якщо так спритно грає словами, — з усмішкою сказав Хмельницький, а потім, звертаючись до Тимофія, повів далі: — А поїдемо ми туди, соколику, укладати з кримським ханом домовленість. Мені ти потрібний там тому, що ти добре освічений і вихований, отже, поводитимешся гідно в посольському почті. І ще, ти надійний і хоробрий козак, це основна причина, чому я кличу тебе із собою. Справа ця небезпечна, тож твоя допомога може знадобитися.

Тимофій замислився на мить, а потім відповів:

— Як накажеш, батьку кошовий. Тільки от я їду сам, без своїх побратимів?

Замість кошового відповів Хмельницький:

— Так. Що менше людей знатимуть про це, то краще. Говори всім, що, скажімо, я з’їхав із Січі, а тебе приставили охороняти мене. Зрозумів?

Тимофій ствердно кивнув.

— А чому ж ти не запитуєш, навіщо це ми з бусурманами союз укладаємо? — вкрадливо поцікавився Хмельницький, пильно дивлячись на Тимофія.

— То не мого розуму це діло, — усміхнено відповів молодий козак.

— Але ти усвідомлюєш, навіщо і який важливий для нас цей союз?

— Так, — відповів Тимофій, який насправді це розумів.

— І тебе не обурює, що ми домовляємося з учорашніми ворогами?

— Це потрібне, а головне — правильне рішення, то хіба я можу обурюватися або висловлювати невдоволення? — серйозно відповів Тимофій.

Хмельницький лише задоволено всміхнувся на ці слова.

— Що ж, збирайся, — сказав він. — Ми виїжджаємо післязавтра.

Коли Тимофій повернувся до своїх друзів, то все їм розповів — однаково вони знали про плани Хмельницького більше ніж треба, тому й сенсу таїтися від них не було. Сама собою поїздка в Крим надихнула Тимофія — він шукав будь-який привід відволіктися від своєї туги за Орисею. Однак розлука з вірними друзями його засмучувала. Марко і Влад теж засумували, але не могли нічого вдіяти: жоден козак не йшов проти розпоряджень або наказів свого кошового отамана. Це була основа строгої військової дисципліни низових козаків — беззаперечне підпорядкування своїй старшині.

— Що поробиш — поїдеш один! Привезеш нам звідти гостинців! — усміхнувся Марко.

—