Світлана Талан - Оголений нерв

Настя вийшла на автовокзалі Сєвєродонецька й перейшла дорогу, прямуючи до зупинки маршруток. Людмила все-таки зробила перший крок до примирення з матір’ю — передала їй великий пакет із харчами, тож Настя вирішила відразу відвезти передачку Валентині Петрівні, поки продукти не зіпсувалися. Напевно, подіяли слова Насті про те, що краще мати матір з іншими переконаннями, ніж зовсім її втратити. Матерів не вибирають, й іншої ніколи не буде, тож потрібно сприймати їх такими, якими вони є. Знову згадалася мама і защеміло болем у грудях. Де вона? Як вона? Чи не хворіє? Чому не повертається додому? Що чи хто їй заважає? Ці питання постійно ятрили мозок і не давали спокою. Швидше б вона повернулася! Хай навіть недужа — вилікую, відігрію своїм теплом. Мамо, мамо! Як можна було так нерозумно вчинити?..

У селі від зупинки до будинку матері — сотня метрів. Ідучи вулицею, Настя помітила, як у двір сусідки тітки Дусі та дядька Івана заходять люди. Підійшла ближче і побачила, що хвіртка відчинена навстіж, по двору снують люди, а жінки запнуті чорними хустками. «Стьопа! — Настю пронизала болем страшна здогадка. — Він воює в зоні АТО. Невже?..»

Настя зайшла у двір і побачила вінок із траурною стрічкою. З хати вийшла Валентина Петрівна з почервонілим носом та підпухлими очима. Жінка підійшла до Насті.

— Івана вбито, — повідомила сусідка. — Ходімо до мене, все розповім.

Як виявилося, зранку дядько Іван примостив на багажник велосипеда ящик з інструментом і поїхав у Сєвєродонецьк допомогти знайомому полагодити водопровід. Коли повертався назад, то проїхав велосипедом повз бойовиків на блокпосту. Ті наказали чоловікові, щоб він зупинився для перевірки, але дядько Іван уже минув блокпост і не міг бачити, що вони махають йому руками.

— Наші люди з маршрутки бачили, що ополченці спочатку дали чергу з автомата в повітря, — розповідала Валентина Петрівна шморгаючи носом, — але ж він зовсім глухий. Як він міг почути постріли? А ті вирішили, що він тікає й поцілили в нього. Кажуть, що куля одразу прошила серце, тож бідолаха не мучився, — зітхнула жінка. — Напевно, Іван не встиг зрозуміти, що з ним трапилося, помер одразу. Земля йому пухом! — сусідка перехрестилася і витерла хустинкою очі.

— Перша кров мирного жителя, — промовила Настя. — Почалося.

— Що?

— Кажу, що шкода дядька Івана, гарною людиною був. А як там тітка Дуся?

— Не питай! — замахала руками Валентина Петрівна. — Іванові вже все одно, бо заснув вічним сном, а Дуся вовком виє. Воно й зрозуміло, людині ще б жити та й жити… І чоловік був гарний, прожили всі роки, як два голубки, у любові та злагоді.

— А як же Стьопа?

— Не можна йому зараз сюди потикатися, — сусідка тяжко зітхнула. — Дуся вирішила не сповіщати його. Сказала, що зателефонує синові після похорону. Не по-християнськи воно якось, але що поробиш? Війна.

— Війна, яку самі накликали.

— Я її не кликала.

— На референдум ходили?

— Так! Але я голосувала за приєднання до Росії, бо там і життя краще, і пенсії не такі мізерні, як у нас.

— То їхали б у Росію! Хто вас тут тримав? А тепер маєте в Україні і Росію, і Чечню, і війну — все, що хотіли, — Настя себе вже не стримувала. — І не кажіть мені, що не ви війну накликали! Не жилося спокійно? Тепер усі будемо розхльобувати те, що ви заварили. За що дядька Івана вбили? За те, що він не чув наказу п’яної зграї бандюків з автоматами? Війна завжди забирає кращих, і це лише перша кров! Не по-християнськи, кажете? А вбивць закликати на свою землю — це по-якому? Рідний син не може провести свого батька в останню путь. Дожилися! Домітингувалися, дореферендувалися!

— Ти… Ти чого так розійшлася? — жінка часто закліпала очима. — Хіба ж я винна, що стріляють? Дала б нам Україна змогу спокійно приєднатися до Росії, як Криму, не пішла б Нацгвардія на наш Донбас війною, все було б інакше.

— Усе! Розмову закінчено! — сказала Настя нервово. — Бачу, що це марно, ви так нічого і не зрозуміли.

— Куди ж нам, неосвіченим? Ми вищої освіти не маємо.

— Бога в душі ви не маєте, а не освіти! Ось, візьміть, Людмила вам передала, — Настя подала пакет. — Я в неї гостювала, щойно повернулася із Сум.

— Не треба мені від неї нічого, — Валентина Петрівна схрестила на грудях руки і відвернулася.

— Ви вже наробили помилок, — спокійно сказала Настя, — не робіть їх ще більше. У вас одна-єдина донька, тож нема сенсу від неї відвертатися.

— Проживу і без її подачок.

— По-перше, то не подачка. Матерям допомагають і щось дарують. По-друге, маю нахабство нагадати, що старість приходить до кожного з нас, хочемо ми того чи ні. Настане час, коли ви зрозумієте, що вже не зможете обійтися без допомоги доньки. То добре подумайте, чи варто кусати руку, яка простягнута вам для допомоги.

Настя швидко вийшла з хати, пішла в будинок мами. Потрібно провідати тітку Дусю, підтримати її, можливо, чимось пособити. Вона зателефонувала Геннадію і сповістила новину.

— Я зараз приїду і допоможу, чим зможу, — одразу сказав син.

— Приїзди на мікрику, — попросила Настя, — заодно прихопи всіх наших, бо город заріс бур’янами, потрібно негайно прополоти.

Настя відкрила шафу з материним одягом. На поличках, як завжди, все акуратно складено. Вона перебрала хустинки, знайшла чорну, покрила нею голову, сіла за стіл. Навпроти неї на стіні прикріплений скотчем великий плакат з календарем на 2014 рік. Мама купила його, бо там був зображений гарний породистий кінь. Усе життя вона мріяла піти на пенсію і завести коня.

— Не для роботи, — казала вона, — а для душі, щоб був вірним моїм другом.

Настя завжди хотіла завести собаку, інші мріють про котиків, папуг, хом’ячків чи інших тваринок, а мама марила конем, не робочою кінською силою, а гарною породистою істотою, подібною на вітер у степах.

— Що ж ти, конику, у свій рік нам приніс? — Настя з сумом ще раз подивилася на зображення коня. — Чи хтось міг знати на початку року, що не ти прискачеш на Донбас, не розгуляєшся вільно на просторах, обганяючи вітер?