Мирослава Горностаєва - Астальдо

Фіндекано розгублено кліпав очима. На страшній крижаній дорозі він часто думав — як було прийняте князем Феанаро оте погибельне рішення. Звикнувши до того, що князь Нолофінве завжди радився з синами, юнак чомусь уявляв, що Феанаро теж зібрав подібну нараду, і, в жахливих видивах часто бачив, як Майтімо усміхається презирливо і ледь гидливо, й говорить: «Я згоден… Покинемо тих несправжніх Нолдор їхній долі… Я першим піднесу смолоскип до корабля.» Коли ж Фіндекано намагався себе втішити, то бачив у яві, як Майтімо відмовляє батька від нерозважливого чину, і залишається один проти семи. Дійсність же була набагато гіршою — Руссандола і його братів навіть не спитали про згоду.

- І ти уявляєш, оtorno, — шепотів Майтімо, — всі наші воїни крикнули: «Слава вождю»! Всі — а у половини з них на тому боці зостався хтось із приятелів. Як би ми не ворогували родами, а все одно спілкувалися так чи сяк… Батько відштовхнув мене так, що я трохи не впав ницьма, вихопив у когось смолоскип, і першим пішов до кораблів. А вже за ним ринули інші.

Я як стояв, так і сів на землю. Ноги мене не тримали, розумієш, брате… Я дивився на той берег, на блиск вогнищ вашого табору, і наче в яві бачив, як ти дивишся через пролив, як починаєш розуміти, що трапилося, і як розчавлюєш ногою ту застібку, мій жалюгідний дар, а разом з нею — мою душу…

Фіндекано поволі розстебнув куртку. Застібку було приколото до зворотнього боку. Аметистові квіти поблискували в м’якому світлі, що пробивалося крізь білу тканину шатра.

Майтімо замовк, тоді простягнув руку і доторкнувся до квітів.

— Тепер, — прошепотів, — мені не створити подібного. Навіть, якщо виживу… Але ти зберіг… Ти зберіг її, мій Астальдо, дивлячись на палаючі кораблі.

— О, це коштувало мені великого зусилля, — вимовив Фіндекано, згадавши, як він трохи не жбурнув дарунок в море, — але ж, мій побратиме, я до сьогодні не знав, як ти поставився до… до рішення князя Феанаро.

— Як… не знав? — вишептав Майтімо, — адже ти бачив моїх малих, і вони, не хто інший, оповіли тобі, що зі мною сталося. Я був певен, що брати оповіли тобі, що я… Що я був проти, хоча це й нічого не врятувало.

— Присягаю — я не знав. Я бачив Макалауре, але співець оповів мені лише… лише про загибель князя Міnya Nosse, і про те, як ти пішов на перемовини.

— Мій Астальдо, — прошелестів голос Майтімо опісля довгої мовчанки, — я заплакав би, та в моїм тілі не зосталося вологи… Я думав, що ти вважаєш мене зрадником за те, що я не зміг зупинити батька, а ти… ти взагалі… не знав.

— Заспокойся, — мовив Фіндекано лагідно, — Певно сам Еру пов’язав наші долі безсмертним вузлом, і ніхто не розітне цей вузол. Ні Морінготто, ні сам Суддя… І досить уже про ті кляті кораблі…

— Ні, я ж не оповів найголовнішого… Коли я отак сидів, і витріщався на той берег, до мене підбіг один з моїх лисенят — Амбарусса. Він був наляканий всмерть, бо не міг знайти другого близнюка. Ти ж знаєш — молодші руді є нерозлучними: куди один, туди і другий. А тепер Амбарусса стверджував, що Амбарто заночував на кораблі, в каюті… На тому кораблі, на якому плив і я, і який батько звелів підпалити першим.

Корабель уже палав, але сходні були ще цілими. Я загорнувся в плащ і кинувся у полум’я… Брата я дійсно знайшов у каюті — на щастя туди ще не дібрався вогонь, але Амбарто наковтався диму, і був непритомним… Я підхопив його на руки, вибив округле віконечко, і виштовхнув просто в воду. А потім — вивалився сам.

На щастя, я побачив брата одразу, і витяг на берег, але нещасне лисеня наковталося ще й води… Ми з Амбаруссою намагалися його очутити, коли раптом біля нас опинився батько. Він усміхався. Тут я не витримав і мовив: «Ви стали лихим і жорстоким, батьку… Ваш син трохи не згорів живцем, а я бачу усміх на вашому обличчі». І знаєш, що він мені відповів: «Що ж, Нерданель недарма назвала його Приреченим».

Фіндекано лише головою покрутив. Чомусь він був певен, що вуй Феанаро обожнює своїх сімох синів…

— Я дивився на татка, — шепотів Майтімо, — і не пізнавав його. Я навіть забув про те, що треба проводити до пам’яті Амбарто — хлопчина лежав каменем у мене на руках, а Амбарусса стояв на колінах поруч і лише трусився, мов осика. І тут… тут він знову усміхнувся і сказав дослівно таке: «Ти чудовий син, Феанаріоне, лагідний і ніжний, а всередині душі — сталевий стрижень. Мені подобаються подібні… особи. Шкода, що ти витрачаєш час на слабких і недолугих, але це минеться, мій любий Ельда…»

Фіндекано похолов. Він одразу згадав, від кого чув подібні слова… Майтімо піднявся на лікті здорової руки, його зелені очі палахкотіли гарячковим вогнем.

- І він поглянув на мене, татко поглянув, і я побачив в його погляді темний провал, провал в безодню… Чорний Вала дивився на мене батьковими очима, і сміявся… А тоді він пішов, і я знову почав термосити Амбарто, швидше від розпуки, аніж від сподівання врятувати… Однак, у брата пішла ротом вода, і він отямився.

Я зостався в обозі з обома близнятами. Вони теж… зрозуміли дещо, і були вражені, дуже вражені. Я не бачив ні Шаленої Трійці, ні Макалауре — брати йшли десь попереду, а батько гнав рушення так, наче боявся не встигнути…

Якось ввечері мене знайшов Тієлкормо. Він був вимотаний до краю, і передав мені батьків наказ прибути в передовий загін. «Мій брат хворий, — відповів я, — я зостанусь біля нього». Тоді Турко подивився сумовито і говорить: «Бідолашний Амбарусса… Ніяк не може отямитись опісля братової смерти…»

Ти розумієш, вони вже й поховали Амбарто, а Макалауре навіть пісню про його загибель склав… Іти вперед я відмовився, тоді батько прийшов до мене сам. Він обдивився близнюків, сказав, що Амбарто нічого не загрожує. Потім обійняв мене і сказав: «Ти переміг судьбу».

— Хто приходив до тебе? — спитав Фіндекано, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Татко, — вишептав Майтімо, — Куруфінве Феанаро Фінвіон…

— Це Сильмарили? — спитав Нолофінвіон в якомусь раптовому прозрінні, - це Сильмарили, так?

— О, так… Ці Камені, прокляті і благословенні… Доки вони були у батька — він міг змагатись з Морінготто. Нехай