Ю. Несбе - Таргани

Льокен подивився в заднє вікно. Їх із «короллою» розділяли всього дві машини. Він глянув на годинник. Пів на восьму. Мабуть, він спізниться, якщо не зуміє відірватися від цих психів. Тоді він торкнув водія за плече.

— Я побачив знайомих, — пояснив він англійською й жестами показав назад.

Водій похмуро глянув на нього, явно підозрюючи, що фа-ранг просто не хоче платити за проїзд.

— Я зараз повернуся, — пообіцяв йому Льокен і важко протиснувся назовні.

Життя стало коротше ще на один день, подумав він, вдихнувши дозу вихлопних газів, здатну оглушити ціле щуряче сімейство, і спокійним кроком направився до «королли». На одній фарі красувалася вм’ятина, і світло било прямо йому в обличчя. Він приготував потрібні слова, заздалегідь радіючи, як витягнуться їхні обличчя. Він був усього за кілька метрів від них і міг уже роздивитися дві фігури в машині. Як раптом його охопило занепокоєння. Дивно виглядали ці типи. Навіть якщо поліцейські частіше за все не відрізняються особливим розумом, вони, у всякому разі, розуміють, що головне під час стеження — не впадати в око. Але в людини на пасажирському сидінні були сонцезахисні окуляри, хоча сонце давно вже зайшло. І навіть якщо багато китайців у Бангкоку носили кіску, цей велетень за кермом своїм виглядом привертав зайву увагу. Льокен спробував було повернути назад, але дверцята «королли» відчинилися.

— Містел, — м’яко вимовив велетень. Це було якесь божевілля. Льокен спробував протиснутися до свого таксі, але йому перепинив шлях інший автомобіль. Він знову повернувся до «королли». До нього наближався китаєць. — Містел, — повторив він, і в цей самий час рух на зустрічній смузі відновився. Немов пронісся ураган.

Один раз Льокен убив людину голими руками. Він перебив гортань ребром долоні, саме так, як їх учили в тренувальному таборі у Вісконсіні. Але це було давно, у далекій юності. І тоді він був наляканий до смерті. Тепер він нічого не боявся. Він просто був розлютований.

Утім, ніякої різниці не було.

Коли він відчув, що його обхопили чиїсь руки й підняли над землею, він уже знав, що йому однаково. Спробував закричати, але голос не слухався, бо йому стиснули горло. Він побачив, як над його головою обертається зоряне небо, а потім його заступила тканина салону в машині.

Він відчув гарячий подих на своїй потилиці й подивився в переднє вікно «королли». Людина в темних окулярах стояла біля його таксі, простягаючи водієві кілька паперових купюр. Велетень злегка послабив хватку, і Льокен судорожно втягнув у себе смердюче повітря, немов джерельну воду.

Шибка в таксі піднялася знову, і чоловік в окулярах рушив до них. Він саме зняв свої окуляри, і світло покрученої фари впало на його обличчя. І в цю мить Льокен упізнав його.

— Єнс Брекке? — здивовано прошепотів він.

Розділ 50

— Єнс Брекке? — вигукнула Ліз.

Харрі мовчки кивнув у відповідь.

— Але це неможливо! Адже у нього є алібі, ці чортові магнітофонні записи, які доводять, що він дзвонив сестрі за чверть восьма.

— Вірно, але не зі свого кабінету. Я запитав, навіщо це він, чорт забирай, дзвонив своїй трудолюбній сестричці додому прямо посеред робочого дня. А він відповів мені, що забув про різницю в часі з Норвегією.

— І що ж?

— Ти чула коли-небудь про брокера, який може забути про різницю в часі між різними країнами?

— Мабуть, ні, але яке відношення це має до справи?

— Він дзвонив додому сестрі на автовідповідач, бо в нього не було часу, щоб поговорити з нею, та й говорити, власне, не було про що.

— Нічого не розумію.

— Мені це спало на думку, коли я побачив, що в Кліпри є такий само магнітофон, як у Брекке. Застреливши Кліпру, він подзвонив із його кабінету, а потім забрав із собою плівку. Адже магнітофон реєструє час, але не місце телефонної розмови. Ми зовсім випустили з уваги, що запис був зроблений на іншому магнітофоні. Але я можу довести, що плівка — з кабінету Кліпри.

— Яким чином?

— Пам’ятаєш, на мобільному телефоні посла була зафіксована розмова Кліпри з послом, вранці третього січня? Але її немає на жодній із плівок в офісі Брекке.

Ліз голосно розсміялася.

— Але це найчистіше божевілля, Харрі. Виходить, що цей пацюк створив собі залізне алібі й сів за ґрати, а потім дочекався, коли можна буде ходити козирями, щоб усе виглядало переконливо!

— Я чую у вашому голосі замилування, старший інспекторе.

— Чисто професійне. Думаєш, усе було сплановано від самого початку?

Харрі глянув на годинник. Мозок посилав виразний сигнал: щось негаразд.

— Я впевнений в одному: що б не робив Брекке, він це ретельно планує. Продумує до дрібних деталей.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений?

— Ну, — він приклав до лоба порожню склянку, — Брекке сам розповідав мені про це. Що ненавидить ризик, що ніколи не вступає в гру, якщо не знає напевно, що виграє.

— Здогадуюся, що ти вже зрозумів, як він убив посла!

— Спершу він спустився разом із послом на паркінг, про це свідчить секретарка. Потім піднявся звідти на ліфті, і це може підтвердити та дівчина, яку він мимохідь запросив на побачення. Імовірно, він убив посла на паркінгу, всадивши йому в спину саамський ніж, коли той відвернувся, сідаючи в машину. Брекке забрав ключі від машини, запхав труп у багажник, повернувся до ліфта й став чекати, коли засвітиться кнопка виклику, щоб забезпечити собі свідка, який підтвердить, що він, Брекке, піднімався разом із ним на ліфті.

— То він і дівчину запросив заради того, щоб вона його запам’ятала?

— Ясна річ. Якби в ліфті виявився хтось інший, він придумав би ще що-небудь. Потім він вимкнув свій телефон для вхідних дзвінків, щоб показати, наскільки зайнятий у себе в кабінеті, а сам знову спустився на ліфті в підземний паркінг і поїхав на посольській машині до Кліпри.

— Але як тільки він убив посла на паркінгу, це ж мало бути записане на відео?

— А чому, ти гадаєш, пропала відеоплівка? Зрозуміло, нікому й на думку не спало засумніватися в алібі Брекке, адже він сам забрав плівку в Джима Лава. Того вечора, коли ми зустріли його на боксі, він дуже поспішав в офіс. Але не для того, щоб поговорити з американськими клієнтами, а тому, що домовився із Джимом про перегляд плівки, де було записане вбивство посла. А перепрограмування таймера мало навести на думку, що хтось намагається зруйнувати його алібі.

— Чому він просто не знищив цей відеозапис?

— Тому що він перфекціоніст. Він знав, що який-небудь