Павло Архипович Загребельний - Левине серце

тобі — ляп дурним язиком! Самусі — з полковників! А Щусі? Та й потім — що таке всі оті козацькі полковники? Хіба ми не маємо своїх радянських полковників, які громили чорні війська і під Берліном, і під Віднем, і під Будапештом, і під Белградом! Ну, не дали полковників ні Щусі, ні Самусі, але ж могли дати? Розумний чоловік, аніж ляпати про сумнівне полковництво Самусів, задумався б ліпше над кричущою несправедливістю законів природи. Бо й справді! Старий Щусь, як і весь його рід, був ближчий до природи, ніж старий Самусь і всі Самусі, природа ж, як відомо, вічна. Чи означає це, що й до вічності Щусь був ближчий, ніж Самусь? Для умів обмежених таке твердження самоочевидне, але чим же тоді пояснити, що ось тепер Щусь лежить у домовині, а Самусь, який усе життя клепав цеберки й торохтів залізом, живе й царює? А самодіяльний сільський ерудит ще й додає горя своєю недоречною ляпаниною!

Тут автор, правду кажучи, став каратися в душі з приводу того, що, не спитавши нічиєї згоди, ввів у свій роман доктора ерудичних наук Варфоломія Кнур ця, наївно вважаючи, що знання — то сила і найперша ознака цивілізації. Насправді ж найперша ознака цивілізації полягає в тому, щоб зуміти сміятися не лише з чужих, але й з власних домагань, надто коли ці домагання пусті й дріб’язкові. А що може бути дріб’язковіше, ніж хизування так званою вченістю?

От хто вже ніколи не страждав цим, так це Іван Безтурботний.

Він з’явився в хаті небіжчика надвечір третього дня, можна було подумати, що прибув з райцентру, щоб висловити співчуття від імені відповідальних працівників, але з такою високою місією не зовсім узгоджувався той факт, що до Щусевого двору Безтурботний прикотив на мотоциклі, в колясці якого розсідався Рекордист Іванович. До хати Іван теж увійшов разом з Рекордистом, обидва були такі мордаті, що якось про траур відразу забулося. Разом вони впали за стіл і їли наввипередки, мов за себе кидали, так що Котя не встигала й підставляти їм полумиски. Щастя, що Гриші Левенця на той час у хаті не було і він не бачив, як його кохана дівчина догоджає цим двом мордоворотам. Щоправда, обидва вони довго й не затримувалися. Набили животи, витерли долонями масні губи, смачно закурили і гайда! Мертвий хай спочиває, а живий про живе думає. Безтурботний метнувся по Світлоярську туди й сюди, тоді пометався Рекордист; тоді знов Безтурботний. Не інакше, пахло якимсь новим добровільним товариством. Утворити можна будь-що. Аби охота. Налякати дядьків, що Дніпро починає лупати їхню гору і Світлоярськ скоро завалиться в воду, втоне, капець йому. Єдиний порятунок: бетонувати гору! А для цього доведеться створити добровільне товариство порятунку Світлоярська. Венецію он рятують, і леопардів у Африці рятують, і білих ведмедів у Арктиці. А чим Світлоярськ гірший?

Але все ж таки сумна подія завадила Іванові Безтурботному взятися за свою улюблену справу, і на четвертий день його вже не було в Світлоярську. Зате якісь люди привезли цілих дві машини прекрасних дощок, вивантажили їх на механізаторському стані й поїхали собі, а ще якісь чужі люди стали стругати ті дошки, настилати підлогу в комбайновому навісі і збивати з дощок довжелезні столи.

Тут авторові доведеться шаткувати подальшу розповідь на дрібненькі розділи, бо події так і наскакують одна на одну.

56

Стругання дощок, настилання підлоги, збивання столів відбувалося під наглядом і керівництвом — чиїм би ви думали? — Петра Безтурботного! Чоловік забув про сон, конячок своїх пустив на пашу, сам цілий день тинявся серед отих заклопотаних майстрів, підганяв, підказував, показував, наказував, і все це з допомогою двох слів: «То… того…» Іноді він пробував збагатити лексику, трохи змінюючи свій словниковий набуток: «Ото… отого…» Цим Петро мало кого здивував, бо до його способу мовлення в Світлоярську давно звикли, але що не спав уночі — це вже перевершувало все можливе й неможливе! Дядьки вночі просто від небіжчика йшли в поле до механізаторського стану, щоб переконатися в тому, що чудасія — поруч. Петро Безтурботний не спав, бадьоро ходив довкола новеньких дощок, в руках мав добрячу ломаку, коли хтось підходив до нього, щоб покурити, показував ломакою на дошки, охоче пояснював: «Ото… отого…» Мовляв, тільки відвернись — розтягнуть і розікрадуть до цурки! Бо в степу дошка — однаково що золото.

57

На шостий день у Світлоярську знов з’явився Іван Безтурботний, але до батька на стан не завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше не віддавав, до півночі катав по асфальту на мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто не розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий день Іван Безтурботний знову зник.

58

Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за районівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче святкувати срібне весілля з Вустею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вустиних самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, «як смикнули хлопці тої шпагатівки…»). Висловлювалося безліч щонайфантастичніших припущень, але перевірити жодного з них не вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або «То… того…», або ж «Ото… отого…» — і хоч плач, хоч скач.

Але вранці сьомого дня (лік дням ведемо від Щусевої смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи на них своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свіжонастеленій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здається, говорила йому щось ласкаве.

Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі «Плескачну» з шеф-кухарем Вустею і вирішили, що для проби «Плескачна» обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у