П'єр Адо - Що таке антична філософія?

а в тому, щоб впливати на людські душі. Справді, будь-яке твердження має розумітися у перспективі ефекту, який воно має на меті спричинити в душі слухача або читача. Йдеться або про навернення, або про заспокоєння, або про одужання чи спонукання, проте ніколи — про повідомлення вже готового знання, завжди — про формування, тобто про навчання якомусь умінню, про розвиток габітуса, нової здатності оцінювати та критикувати, про те, щоб трансформувати, тобто змінити спосіб життя чи бачення світу. Якщо пам’ятати, що філософські твори призначені не повідомляти знання, а формувати та навчати, то не буде нічого дивного у тому, що у Платона, чи Аристотеля, чи Плотина зустрічаються апорії, в яких думка наче зачиняється, так само як повторення, репризи або видимі суперечності.

Зв’язок між твором та тим, кому він призначений, має основоположне значення. Зміст написаного, насправді, частково визначається необхідністю пристосовуватися до духовних здатностей читача. Утім, ніколи не потрібно забувати розглядати античні філософські твори в контексті життя школи, якій вони належали. Вони майже завжди перебувають у прямому чи опосередкованому зв’язку з навчанням. Наприклад, трактати Аристотеля значною мірою є підготовчим матеріалом до усного навчання, трактати Плотина є відголосками труднощів, що виникли під час лекцій. Зрештою, більшість філософських та нефілософських творів античності перебували у тісному зв’язку з усним мовленням, оскільки були призначені для прочитання вголос, часто під час сеансів публічного читання. Цим тісним зв’язком написаного та вимовленого можна пояснити певні особливості античних філософських творів, здатні збити з пантелику непідготовленого читача.

Безперечно, читач також може хотіти запитати мене, чи не вважаю я, що антична концепція філософії все ще жива сьогодні. Я вважаю, що частково вже відповів на це запитання, пропонуючи подивитись на те, скільки філософів модерної доби, від Монтеня до наших днів, розглядали філософію не лише як теоретичний дискурс, а як практику, аскезу чи трансформацію самого себе[845]. Отже, ця концепція завжди є «актуальною» та може бути актуалізована знову[846]. Зі свого боку, я сформулював би запитання інакше. Чи не на часі перевідкрити античне поняття «філософа», того живого філософа, який обирає і без якого поняття філософії не матиме сенсу? Чи не варто визначати філософа не як викладача чи письменника, який розгортає філософський дискурс, а, відповідно до незмінного упродовж античності уявлення, як людину, що веде філософське життя? Чи не потрібно переглянути звичний вжиток слова «філософ», яке традиційно застосовують лише до теоретика, щоб можна було застосовувати його також і до того, хто практикує філософію так само, як християнин може практикувати християнство, не будучи ні теоретиком, ні теологом? Хіба потрібно спочатку самому сконструювати якусь філософську систему, щоб потім жити філософським чином? Водночас, це зовсім не означає, що не потрібно розмірковувати над своїм власним досвідом та над досвідом попередніх і майбутніх філософів.

Проте що означає жити філософським чином? Що означає практикувати філософію? В цій праці я хотів показати, поміж інших речей, що філософська практика була відносно незалежною від філософського дискурсу. Одна й та сама духовна вправа може бути виправдана абсолютно різними філософським дискурсами, які згодом намагаються описати та обґрунтувати досвіди, екзистенційна глибина яких, зрештою, вислизає від будь-якої спроби теоріїзації та систематизації. Наприклад, стоїки та епікурейці, з різних і майже суперечних причин, запрошували своїх послідовників жити з усвідомленням неминучості смерті та концентрувати свою увагу на теперішньому моменті, звільняючись від стурбованості майбутнім та від тиску минулого. Проте той, хто практикує цю вправу концентрації, бачить всесвіт іншими очима — так, ніби він бачить його вперше чи востаннє: він відкриває, насолоджуючись теперішнім, таємницю та велич екзистенції, виникнення світу і одночасно досягає незворушності, відчуваючи, наскільки відносними є речі, які викликають неспокій та тривогу. В один і той самий спосіб стоїки, епікурейці та платоніки з різних причин запрошують своїх послідовників піднятися до космічного погляду, зануритися у неосяжність простору та часу і змінити, таким чином, своє бачення світу.

Побачена у такий спосіб практика філософії долає опозиції окремих філософій. Вона суттєвим чином є зусиллям усвідомлення себе самих, нашого буття-у-світі, нашого буття-з-іншими, зусиллям «переучування бачити світ», як писав Мерло-Понті[847], з метою досягти всесвітнього бачення, завдяки якому ми зможемо поставити себе на місце інших та подолати нашу окремішність.

Існує один текст Жоржа Фрідмана, який я часто цитував в інших моїх працях, він видається мені дуже важливим, оскільки показує, як сучасна людина, втягнута у політичну боротьбу, визнає, що повинна та може жити як філософ:

«Злітати» щодня! Хоча б на мить, яка може бути короткою, але інтенсивною. Щодня одна «духовна вправа» — на самоті або у товаристві людини, яка також прагне самовдосконалення.

Духовні вправи. Вийти з ланцюга часу. Намагатися позбутися всіх власних пристрастей, усієї марноти, бажання чути звучання власного імені (яке час від часу пронизує тебе як хронічний біль). Втекти від злослів’я. Позбутися жалю та ненависті. Любити всіх вільних людей. Увічнюватися, долаючи себе.

Це зусилля над собою є необхідним, ця амбіція — правильною. Численними є ті, хто з головою занурюється в політичну діяльність, у підготовку соціальної Революції. Рідко, дуже рідко, трапляються ті, хто для того, щоб готувати Революцію, хоче стати гідними її[848].

Проте античний філософ, практикуючи філософію, жив у більш чи менш тісному спілкуванні з групою філософів або, щонайменше, отримував від філософської традиції правила життя. Це полегшувало його завдання, навіть якщо життя згідно з цими правилами вимагало від нього серйозного зусилля. Сьогодні більше немає шкіл, немає догм. «Філософ» є самотнім. Як йому знайти свій шлях?

Він знаходитиме його так, як знайшло багато інших до нього, як Монтень, чи Ґьоте, чи Ніцше, які також були самотніми та обирали за взірець, відповідно до обставин або ж власних глибинних потреб, способи життя античної філософії. Ніцше, наприклад, писав:

У тому, що стосується праксису, я розглядаю різні моральні школи як експериментальні лабораторії, в яких величезна кількість рецептів мистецтва життя ґрунтовно практикувалася та була осмислена до кінця: результати усіх шкіл та увесь їхній досвід стали нашою легітимною власністю. Ми не робитимемо проблеми із прийняття стоїчної настанови лише через те,