Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Пенсі пригадує, що сказав той жахливий карен: внизу людей не повинно бути, їх тут ніхто не чекав. Не могло ж так статися, що всі ці книжки і, найімовірніше, прикраси та прилади з полиць забрали тільки тому, що їхній загін упав під землю?.. Невже своїм приходом, а зокрема своїм падінням донизу, вони зайшли на чужу житлову територію, увірвалися в чужий дім і змусили каренів піти? Пенсі знову торкається долонею порожніх полиць. Їй здається, що вона знає відповідь на це запитання, але ця відповідь їй не подобається. До того ж не хочеться виправдовувати вбивцю Каравера.

Але ніхто серед учасників експедиції не міг передбачити такого! Ах, якби вони могли поговорити з руїнниками! Вдалося б уникнути того, що сталося. Вона в це вірить. Або, принаймні, вона б спробувала винести з підземелля Лоухі, можливо, він витримав би перехід.

Світлова панель блимає, і це коливання освітлення допомагає помітити, що з бібліотеки руїнникам вдалося винести не все. Утім, вона б теж не знайшла цієї книжки, якби не була насторожі й не придивлялася до кожної тіні. Напевно, коли в поспіху все знімали з полиць, тонка і досить маленька книжка вислизнула і залишилася лежати між стелажами. Пенсі акуратно дістає свою знахідку з тіні: вона легко поміщається на долонях, обкладинка приємна і м'яка на дотик, трохи схожа на шкірку тих солодких фруктів у саду, а товщина самої книжки всього лише її палець, не більше. Вона легка, але міцна, і її обкладинка не гнеться, тільки збоку трохи пошкоджена, зчесана. Усередині напрочуд багато аркушів, усі вони незвично тонкі, гладенькі й наче тканинні, аж ніяк не нагадують грубий папір тих книжок, що стоять у Пенсі на полицях удома. Навіть тьмяне світло не заважає розгледіти, які барвисті й кумедні всередині малюнки. Здається, це якась історія, бо один персонаж миготить майже на кожній сторінці, але вона зовсім не має часу роздивитися уважніше.

Десь на віддалі коротко брязкає метал. Пенсі швидко запихає книжку за пазуху й кидається в найтемніший кут. Вона зовсім забула про небезпеку! Їй чується, чи справді задзвеніли тоненькі ланцюжки на дейд? Це говорить її страх, чи вузькі ступні у витончених сандалях ступають по підлозі підземної бібліотеки?

«Не йди сюди, не йди! Тут нікого немає!» — щосили, заплющивши очі, подумки просить Пенсі. Нехай той жахливий руїнник не побачить її, тільки не зараз. Їй потрібно вижити, вийти назовні і повернутися в затишний дім, де гуде вогнище з жар-каміння, а стіни зі світлого дерева вбирають сонце теплим днем. Їй важливо повернутися вчасно, коли її маленька донька ще спить, щоб першою побачити її посмішку рано вранці й міцно обійняти.

У якийсь момент Пенсі здається, що руїнник стоїть просто перед нею і дивиться на неї. Вона відчуває цей пильний погляд, чує неспішне дихання, глухе серцебиття, шелест довгої спідниці по підлозі, коли він підходить зовсім близько. Але вона не в силах відняти долоні від обличчя, зазирнути в очі власному страху, щоб дізнатися — все відбувається наяву чи тільки мариться їй.

«Нехай він мене не помітить», — торочить подумки Пенсі, і її бажання справджується. Кроки — справжні чи уявні — віддаляються, присутність іншої істоти зникає. Коли нарешті вона наважується розплющити очі, навколо нікого немає, слідів на підлозі не лишилося, як і можливості перевірити, чи приходив до неї жахливий карен, чи все залишилося в її уяві.

Пенсі вирішує більше не випробовувати долю і свою вдачу і не затримуватися ніде. Зайвого часу вже немає, і так доведеться наздоганяти мисливців. З бібліотеки вона вибігає, зібравши всі сили. І що далі ведуть її коридори, то видніше сліди поспішних зборів, які от-от закінчилися. Це підтверджує її попередні думки. 

У місті нагорі майже не залишилося особистих речей, оскільки все особисте, дороге серцю карени забрали з собою. Там це не було настільки помітним, але тут унизу сліди зовсім свіжі, не покриті кригою, не припорошені снігом, не стерті роками. На стінах деяких кімнат ще донедавна були ткані полотна, на полицях стояли красиві й важливі речі, а із розкритих шаф і шухляд господарі вийняли весь їхній вміст. Іноді ті, хто збирав речі, поспішали і забували дещо: дивні ємності, одяг, прикраси, посуд і якісь дрібнички... Пенсі хочеться взяти хоч щось собі. Щоб пам'ятати. Але щоразу, коли вона простягає руку до залишеної кимось прикраси чи декоративної штучки, вона почувається крадійкою.

Вона зупиняється тільки один раз, щоб перекусити залишками припасів і випити води. Думка перекласти книгу в рюкзак навіть не виникає. Пенсі звикла тримати все найцінніше під рукою. Нарешті чуття приводить її в чергову кімнату: вона напівкругла, тут сходяться чотири коридори, а навпроти них розташовані сходи, які ведуть кудись нагору. Саме ці сходи і потрібні їй — знання приходить до Пенсі в ту ж мить. Вона трохи здивована, бо досі не до кінця вірила, що їй дійсно вдасться вийти. Бо це значить, що вона якось змогла привчити свій внутрішній компас показувати потрібний їй напрямок. Залишилося тільки піднятися сходами й остаточно переконатися в тому, що чуттю довіряти не тільки можна, а й треба.

Сходи довгі, вузькі й закручуються спіраллю. У якийсь момент Пенсі розуміє, що вона не просто не може більше пересувати ногами — вона перебуває за межами втоми. Але пам'ять про те, що зараз йде п'ятий день, як вони провалилися на нижні поверхи, підштовхує її, змушує далі повзти нагору. Коли паморочиться в голові, Пенсі сідає на сходинки, знімає рюкзак і робить маленький ковток з двох фляг — з водою і з тією самою настоянкою, що належала Лоухі. Від втоми їсти зовсім не хочеться, речі здаються неймовірно важкими, але кинути нічого не можна, адже їй доведеться йти самій через Крижаний край, назад до Крайнього притулку. Навряд чи інші чекають на неї.