Анатолій Григорович Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

міліцейський патруль. Зірвиголови були затримані і побували у відділенні міліції. Загальна вдача-невдача зблизила Віктора Марчука з циркачем, і той порадив йому “вступити до нашої школи”. Він же познайомив його з викладачем акробатики, який пообіцяв Марчукові блискуче майбутнє.

Проте не перемоги на арені, не призи на міжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмішка Наталі Борисенко надихала Віктора. Та тут павутинка надії підвела. Розмови про високе служіння на ниві мистецтва і успіхи на канаті не допомогли достукатися до серця “феї”.

Серед залицяльників Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юній балерині всілякі ознаки уваги. Не раз він викрадав її з компанії на виставки та вернісажі, викликаючи у Віктора напади ревнощів. Вони були суперниками десь з півроку, поки не стали спільниками в бійці зі ще одним шукачем “руки й серця юної діви” — Романом Яцюком. Ця пригода зафіксована протоколом затримання за номером сто вісімдесят сім. У ньому було сказано, що “студенту Яцюку Р. В. нанесено легкі тілесні пошкодження Степурою С. М. та Марчуком В. А.”.

Поки трійця завзятих закоханих відбувала вісім діб за хуліганство, “на авансцені” з’явився нічим не видатний, не відзначений ні на конкурсах, ні в міліцейських протоколах випускник будівельного інституту, який і став чоловіком Наталки Борисенко.

Трофиновський подумав, що недаремно він об’єднав розрізнені справи в одну. Тепер дивувався і радів своїй інтуїції.

З’ясувалося, наприклад, що інженер Роман Яцюк працює начальником зміни на заводі “Медприлад”. У відділі кадрів і в парткомі його характеризували як талановитого інженера-винахідника, а от від розмов про людські якості Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членів партбюро висловив свою думку так: “Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Він вижив з роботи інженера Шпарова тільки за те, що той несхвально відгукнувся про його винахід. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись”.

XVIII

Роман Яцюк жив на тихій затишній вулиці. Трофиновський піднявся ліфтом і подзвонив. Його довго роздивлялися у вічко, перш ніж спитали:

— Ви до кого?

— До Романа Васильовича Яцюка.

— У якій справі?

— Роман Васильович дома?

— Зайнятий. Навіщо він вам?

— Вибачте, ви не могли б відчини двері? Адже так розмовляти незручно.

Оббиті чорним дерматином двері повільно відчинилися, і слідчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловіка з великим м’ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.

— Я до вас ненадовго.

— Якщо ненадовго… А я вас щось не пригадую… — Чоловік все ще загороджував прохід.

Трофиновський показав посвідчення, і тоді Яцюк відійшов убік.

— Проходьте, сусід зі своїми скаргами уже й до вас добрався?

— Добрався, — зітхнув слідчий, проходячи за Яцюком до великої кімнати, умебльованої просто і зручно.

На письмовому столі знаходився якийсь розібраний апарат. Тьмяно поблискували схеми і різнокольорові дротинки.

— Ось магнітолу взявся лагодити, — кивнув на апарат Яцюк. — Зламалася.

Трофиновський підійшов до апарата ближче. На магнітолу не схоже.

— Я її трохи вдосконалив, — тієї ж миті відгукнувся на його думки господар квартири. — Додав механізм пошуку і прискореної перемотки…

— Цікаво, — погодився слідчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумієшся. А у мене з технікою негаразд…

— А ще краще, якщо техніка не виходить з ладу, — злегка усміхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один діод, — коротким товстим пальцем він тицьнув у схему.

Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою і, обійшовши апарат, глянув на шкалу.

— Чотири діапазони…

— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.

— Цікава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись біля стіни і розглядаючи підпис художника.

— Репродукція з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Після смерті це помітили всі. — В останній фразі чулася гірка іронія.

— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?

— Знав. Сергій Степура. Навіть дуже близько знав, — все з тією ж гіркою іронією промовив Яцюк, і його темні очі задивилися вдалину. — Навіть побилися одного разу.

— Що було приводом?

— Спитайте — хто? І відповідайте: хто найчастіше служить приводом для бійки серед молодих хлопців? Відомо хто, — дівчина. Давно це було…

— Ви неодружені?

— Ні, залишився нежонатим. Між іншим, з вини тієї ж дівчини… Ось як буває…

— А Степуру давно бачили?

Яцюк усім корпусом рвучко повернувся до слідчого:

— Ви заради нього прийшли?

— Так, — підтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…

— …Його самогубства? — закінчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцію купив. Звичайно, вона не відповість… хоча, може, й зберігає якісь сліди… В речах, кажуть, відбиваються біотоки їхніх творців. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…

— Поки що?

— А в майбутньому — подивимось. Мені говорили, що він останнім часом став писати значно гірше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, років шість, хоча в одному місті жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тільки шкода його, дуже шкода…

— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мій телефон. Якщо згадаєте що-небудь…

— Звичайно, обов’язково зателефоную. Вибачте, що нічим не міг допомогти.

— Дякую за бесіду, — нахилив голову Трофиновський і подумав: “А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про інших, майже нічого — про себе. Випадково?”

Трофиновський повільно йшов вулицею, обмірковуючи план подальшого розслідування, повторював у пам’яті всі деталі розмови, що тільки-но відбулася. І раптом йому пригадуються власні вірші: “Зі схилом напівзігнуті дороги, машини вдалину…” Почекай, — каже він собі, — чому “зі схилом”? Погано, прозаїчно. “Мов луки, напівзігнуті дороги…” Так, це краще. В ці години “пік” дороги напружені, — порівняння підходить. А як далі? “Воїн на посту”. Трафаретно. — Але слова “на посту” викликають у нього якісь асоціації: — Ага, я ж зняв пости біля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно відновити, негайно!”

ХІХ

Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею. Її величність Природа іноді викидає такі жарти для різноманітності.

Скільки себе пам’ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на “змійках”, то у мене теж…

А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня