Крістофер Баклі - Майстер реліквій

class="p1">— Магда може опинитися в його кареті.

— Мені здається, ти казав, що вона в сундуку.

— Ми не маємо впевненості, Анксе. Він міг…

Він не схотів закінчувати фразу.

— Тоді я спочатку зазирну всередину. І якщо її немає поруч з ним, кину.

— Тебе оточать і пошматують. Їх тридцятеро, Анксе.

— Та хоч півсотні!

— Занадто ризиковано. І якщо буде темно, як ти дізнаєшся, хто у кареті? Вирішимо пізніше. Якщо він з'явиться на світанку… тоді можливо.

Анкс кивнув.

Дісмас сказав:

— Як тільки Караффа зрозуміє, що сталося, знаєте, що він зробить?

Дісмас ясно уявив сцену: Караффа тримає Магду, приставивши ніж до її горла. Що тоді? Господи, хай Маркусові вдасться вбити його з такої відстані, не зачепивши Магду. Хай він стане другою іпостассю Вільгельма Телля!

— Якщо вона в сундуку і вони спробують дістати її звідти, це їм дорого коштуватиме.

Дісмас намагався уявити, як усе відбудеться. Темно, на бомби покладатися не можна, а елітні вояки Караффи, зрозуміло, не будуть стояти і чекати, поки Маркус їх усіх попроштрикує. Все залежить від Дюрера.

І це дійсно було так…

Дісмас повалився на каміння, вкрай стомлений.

— Як тільки почнеться, — сказав Маркус, — вони одразу організуються. Я візьму їх стільки, скільки зможу. Але вони неодмінно нападуть на нас. З усією жорстокістю.

Він широко посміхнувся.

— Пам'ятаєш, у Чериньолі? Коли д'Алегр наказав відступати, а кляті хінети[39] продовжували наступати?

— Хіба зараз доречно згадувати Чериньолу, Маркусе?

— Я просто хотів тебе підбадьорити. Ми вижили у Чериньолі.

— Дякую за таке підбадьорювання.

Усі троє сиділи мовчки. Всі балачки втратили сенс. Було холодно. У Дісмаса дуже боліла щока. Він думав про Магду, про те, що їй доводиться зараз переживати, зв'язаній, у сундуку, самотній… або інше пекло — всередині карети, прелюдія до ще страшнішого пекла… Він навіть забув про свій біль.

Дісмас розплющив очі і подивився на небо, щоб помолитися. Над масивом Бож небо вже ставало рожевим. Це його останній світанок?

Не має значення. Все вирішиться ще до того, як сонце, що зараз кидає перші промені на м'які пагорби, потоне ввечері за горами Юра. Дісмас бачив, як небо світлішає, і відчував дивне тепло. Йому захотілося спати.

Гуркіт копит! З півдня, з дороги, що веде з Шамбері до Ексу.

49. Ваші пропозиції, панове

При такій відстані не було необхідності шепотітися. Але вони все одно за солдатською звичкою притишували голоси.

— При такому освітленні вони неодмінно побачать прогалину.

— Так, — кивнув Маркус. — Проте досить світла для мене. Головне — якнайшвидше перезаряджайте арбалети.

Анкс підпалив ґніт. Його «гранати» лежали поруч у два ряди. Чотири вершники скакали попереду карети Караффи, вишикувавшись по двоє. Світло було ще слабке, і вони помітили діру у настилі, коли вже було пізно. Двоє передніх рвучко осадили коней, але їхні копита поїхали поповзом вологими брусами і ковзнули у зяючу прогалину. Вершники провалилися у річку.

Двоє позаду зупинилися вчасно, але четверо запряжених в екіпаж коней врізались у них і зіштовхнули у ту ж діру. Кучер зупинив таки екіпаж. Четверо вершників, які опинилися у річці, щосили молотили руками, прямуючи до берега.

Маркус щось бурмотів під ніс, звертаючись до своїх майбутніх цілей. Дісмас уже й забув про таку його звичку.

— Давай… Так… Виходь із карети… Тобі що, не цікаво, що сталося? Швидше, синьйоре!..

Але Караффа не з'являвся. Незважаючи на колотнечу попереду, ті вояки, що їхали позаду, швидко розібралися із ситуацією. Вони вишикувалися в дві колони і проїхали вперед, утворивши з кожного боку карети живу захисну стіну.

— Як дисципліновано! — зауважив Маркус. — Невже це точно італійці? Добре, хлопці. Хочете відновити порядок? Давайте відновимо!

Маркус вистрілив. Перший солдат упав з коня на землю.

— Лишилося всього двадцять дев'ять. Зброю!

Дісмас подав йому заряджений арбалет, а використаний подав Анксу для перезаряджання. Анкс почав вправно й швидко крутити кранекін. Тятива відтяглася і прищепнулася до спускового гачка.

Маркус вистрелив. Ще один вершник упав.

— Двадцять вісім…

Люди Караффи роззиралися у різні боки, намагаючись виявити засідку нападника.

— Це не забере в них багато часу, — бурмотів Маркус, прицілюючись. — Треба встигнути зробити все можливе.

Він знову вистрілив.

— Двадцять сім.

Тепер люди Караффи вже вказували на купу уламків скелі.

— Анксе, приготуйся, — сказав Дісмас. — Не поспішай, дай їм наблизитися.

Шестеро вершників попрямували до них. Маркус збив двох. Коли решта наблизилися, Анкс підвівся і кинув одну за одною свої «гранати». Вони понеслися у повітрі, лишаючи позаду димні хвости від підпалених ґнотів. Вершники, зосереджено готуючись до атаки, не звернули на них найменшої уваги.

Після вибухів запанувала гробова тиша. У повітрі клубочилася хмара задушливого диму. Потім почулися крики поранених людей і тварин. Як завжди, від жалісного іржання коней краялося серце. Чому, це так? — мимохіть подумав Дісмас. Скориставшись загальним сум'яттям, Маркус ще двічі вистрілив у напрямку карети.

— Двадцять три…

Люди Караффи зіскакували з коней у пошуках укриття. Одночасно з карети почувся голос — розлючений і наказовий. Караффа!

Дісмас почав дослухатися.

— Маркусе, сундук!

Двоє людей побігли до нього, укриваючись за екіпажами. Маркус вистрілив. Чоловік зойкнув і впав на землю, схопившись за гомілку. Прекрасний постріл! Маркус прицілився знову. Другий чоловік упав, скорчившись. Арбалетний болт пробив його щиколотку.

— Двадцять один.

— Ти коли-небудь не влучаєш, Маркусе?

— Ти вже питав мене про це на Рейні.

Знову почувся голос Караффи з карети, ще більш розлючений. Він віддавав накази.

Шестеро з його людей сіли верхи і, захищені каретами, рушили геть від нападників.

— Боягузи, — пирхнув Анкс. — Дивіться — вони тікають!

— Ні, — сказав Дісмас. — Вони спробують атакувати нас із флангу.

Від'їхавши на відстань польоту арбалетної стріли, солдати повернули праворуч під прямим кутом.

Наступна шістка вершників виконала той самий маневр — але повернувши ліворуч.

Дісмас обернувся і подивився у бік пересохлого річища і кущів, де були заховані їхні коні.

— Вони вирішили напасти на нас із тилу, звідти. Ваші пропозиції, панове?

Анкс поклав «гранати» у наплічний мішок і обережно почепив його на спину. Запалений ґніт чадів у нього в руці.

— Дайте їм трохи наблизитись, — сказав він. — Зробіть вигляд, начебто вирішили здатися. Як тоді, у лісі. Підніміть руки, а тоді — хутко вниз.

Анкс побіг, пригинаючись майже до землі.

— А ми поки що не будемо гаяти часу, — сказав Маркус і навів арбалет на карету, шукаючи ціль.

— Тепер, коли ми знаємо, що Магда в сундуку, а не в кареті, то давай спробуємо примусити сеньйора Караффу накласти в його оксамитові бриджі.

Маркус вистрілив. Заднє вікно карети розлетілося на друзки. Зсередини донісся крик, але то був