Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

Напередодні нашого першого з Малом виходу до Зморшки він пообіцяв мені, що ми виживемо. «З нами все буде гаразд, — сказав він мені. — Нам завжди все вдається». За рік, що сплив відтоді, нас катували й тероризували, ми ламались і знову збиралися докупи. Ми, ймовірно, ніколи більше не почуватимемося так, наче з нами все гаразд, але ця брехня потрібна була мені тоді й так само потрібна тепер. Вона допомагала нам встояти, допомагала боротися ще день. І саме це ми робили ціле наше життя.

Сонце котилося до обрію. Я стояла на краєчку водоспаду, прислухаючись до гуркоту течії. Коли сонячний диск опустився нижче, вода зайнялася вогнем, і я побачила, як обернулися на золото всі водойми в долині. Нахилилася над уступом, розглядаючи кістки внизу. Хоч якою була трекерова здобич, розміри вона мала чималі. Я пильно вдивилася в імлу, що підіймалася від брил біля підніжжя водоспаду. Вона так збурювалась і совалася, що здавалася мало не живою, наче…

Щось налетіло на мене. Я заточилася назад і гупнулася на землю, боляче вдарившись куприком. Тишу прорізав крик.

Я обшукала поглядом небо. Велетенське крилате створіння вимальовувало широку дугу прямісінько наді мною.

— Мале! — закричала я.

Мій наплічник лежав на краєчку плато разом із гвинтівкою та луком. Я кинулася до них, і жар-птиця полетіла просто на мене. Вона була велетенською, білою, як олень і морський батіг, а розлогі крила тліли золотим вогнем. Коли вони змахували в повітрі, вітер заважав мені зробити крок уперед. Птаха роззявила велетенський дзьоб — і крик лунко розлетівся долиною. Вона була достатньо велика, аби за раз відкусити мені руку, а то й голову. Гострі довгі пазурі блищали. Я здійняла руки, щоб скористатися Розтином, але не встояла на ногах. Послизнулась і відчула, як кочуся до краю стрімчака — стегно, а потім і голова вдарились об вологий камінь. «Кістки, — подумала я. — Ох, Святі, кістки біля підніжжя водоспаду». То ось як птаха вбиває.

Я зачепилася за слизьку каменюку, намагаючись утриматись… і полетіла вниз.

Крик застиг на губах, коли рука мало не вискочила з суглоба. Мал схопив мене за передпліччя. Він лежав долілиць, пере­гнувшись через край скелі, а жар-птиця кружляла над ним в променях надвечірнього сонця.

— Тримаю! — крикнув хлопець, проте його рука ковзнула моєю вологою шкірою.

Я метляла ногами над прірвою, а серце гупало в грудях.

— Мале… — розпачливо повторила я.

Він нахилився ще дужче. Ми обоє сповзали.

— Я тримаю тебе, — повторив хлопець, зблиснувши синіми очима. Його пальці стиснулися навколо мого зап’ястя.

Нас протнуло блискавкою — це був той самий вибуховий шок, який ми відчули того вечора в лісі неподалік бані. Мал відсахнувся. Цього разу в нього не було вибору, крім як тримати міцніше. Наші погляди зустрілись, і сила, несамовита й непрошена, потекла між нами. Мені здалося, наче розчахнулися двері, й мені кортіло одного — зробити крок уперед. Смак досконалого, блискучого піднесення неможливо було порівняти з тим, що лежало з протилежного боку. Я забула, де я, забула все, крім необхідності перетнути поріг, заявити свої права на силу.

І разом із цією спрагою прийшло розуміння.

«Ні, — розпачливо подумала я. — Тільки не це».

Але було занадто пізно. Я вже знала.

Мал заскреготів зубами. Я відчула, що його пальці стиснулися ще міцніше. Мої кістки терлись одна об іншу. Сила нестерпно пекла, наповнюючи голову приглушеним скавчанням. Серце гупало так несамовито, аж я подумала, що не переживу цього. Мені потрібно було ввійти в ті двері.

А тоді дивовижним чином Мал сантиметр за сантиметром почав підіймати мене. Другою рукою я обмацувала каміння, шукаючи край стрімчака, й нарешті знайшла за що вчепитися. Хлопець схопив мене за руки й висмикнув на безпечне місце на плато.

Щойно його рука відпустила моє зап’ястя, як несамовита хвиля сили вщухла. Ми відтягли власні тіла подалі від краю, м’язи тремтіли, роти захекано ковтали повітря.

Лункий крик пролунав знову. Жар-птиця мчала до нас. Ми підвелися на коліна. Мал не мав часу витягти лук. Він кинувся вперед, затуляючи мене собою, і широко розкинув руки, коли жар-птиця з вереском пірнула вниз, націливши кігті прямісінько на нього.

Але нічого не сталося. Птаха рвучко злетіла вгору, не дотягнувшись пазурами кілька сантиметрів до Малових грудей. Вона раз-другий змахнула крильми, відтискаючи нас назад поривом вітру. Здавалося, час уповільнився. Я бачила, як ми обоє віддзеркалилися в її незвичайних золотих очах. Дзьоб у жар-птиці був гострий, мов лезо, а пір’я ніби світилося зсередини. Навіть попри страх я відчула благоговіння. Жар-птиця була самою Равкою. Тож ми недарма уклякли перед нею.

Птаха ще раз пронизливо скрикнула, а тоді розвернулась і, змахнувши крильми, зникла в дедалі густіших сутінках.

Ми, важко дихаючи, опустилися на землю.

— Чому вона зупинилася? — видихнула я.

Минула довга мить. А тоді Мал сказав:

— Ми більше на неї не полюємо.

Він знав. Так само як я. Він знав.

— Нам потрібно забиратися звідси, — сказав хлопець. — Вона ще може повернутися.

Поки ми зводилися на ноги, я, мов у тумані, помітила, що інші біжать до нас слизькою кам’яною поверхнею. Мабуть, почули мої крики.

— Це була вона! — вигукнула Зоя, тицяючи пальцем у силует птаха, що вже зникав за горизонтом. Вона здійняла руки, намагаючись повернути жар-птицю назад низхідним повітряним потоком.

— Зоє, припини, — сказав Мал. — Відпусти її.

— Чому? Що сталося? Чому ви її не вбили?

— Це не підсилювач.

— Як ви дізналися?