Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

і пробували ними пробити двері. Залізні ломи ламалися.

— Як сірники, — сказав сапер.

Похмурий Говен пробурчав:

— Хіба що ядро зможе відчинити ці двері. Треба спробувати підняти сюди гармату.

— Марна річ! — сказав сапер.

І всі на мить занепали духом. Всі руки безсило опустилися. Мовчазні, переможені, приголомшені, ці люди розпачливо дивилися на страшні двері. Червоний відблиск пробивався з-під них унизу. За ними палахкотіла пожежа.

Страшний труп Імануса лежав обіч, зловісний, тріумфуючий.

Може, ще кілька хвилин лише, і все завалиться.

Що робити? Надії вже більше не було.

Говен розпачливо скрикнув, пильно дивлячись на обертний камінь в мурі, що відкривав прохід.

— А маркіз де-Лантенак вийшов он туди.

— І звідти повертається, — почувся голос.

І сива голова показалася у кам’яній рамі проходу.

Це був маркіз.

Говен багато років не бачив його так близько. Він відступив.

Усі, що були тут, немов застигли.

Маркіз тримав у руках великий ключ, він величним поглядом відсторонив кількох саперів, що були перед ним, підійшов прямо до дверей, нахилився під склепінням і вставив ключ у замок. Замок зарипів, двері відчинилися, видно стало полум’яну безодню, і маркіз ступив у неї.

Він увійшов туди твердим кроком, високо тримаючи голову.

Всі, тремтячи, проводили його очима.

Ледве маркіз зробив кілька кроків у залі, як паркет, підточений вогнем і зрушений його ходою, провалився, і між ним і дверима утворилася прірва. Маркіз навіть не повернув голови. Він зник у диму.

Більше не видно було нічого.

Чи зможе він пройти далі? Чи не поглине його нове вогненне провалля? Чи не згубив він марно сам себе? Нічого не можна було сказати. Вони бачили перед собою тільки стіну з диму й полум’я. І маркіз був за нею, живий чи мертвий.

III. ДІТИ ПРОКИДАЮТЬСЯ

Тимчасом діти порозплющували очі.

Пожежа, що не охопила ще бібліотечний зал, кидала на стелю рожеві відблиски. Діти ще ніколи не бачили такого світанку. Вони його розглядали. Особливо зацікавилася цим Жоржетта.

Пожежа розгоралася в усій своїй пишноті. У безформному чорному й багряному димі виникали чорні гідри і сяючі вогнем дракони. Іскри пронизували темряву, немов комети, змагаючись, ганялися одна за одною. Вогонь — марнотрат. Він розвіює свої скарби по вітру. Недарма ж вугіль і діаманти однакові своїм складом. У стінах третього поверху поробилися тріщини, і крізь них сипалися в ярок каскади самоцвітів. Купи соломи та вівса, що горіли на горищі, почали виливатися звідти лавиною золотого пороху. Овес став аметистами, солома перетворилася в карбункули.

— Гално! — сказала Жоржетта.

І вони попідводилися всі троє.

— А! — кричала мати, — вони встають.

Рене-Жан піднявся, за ним Гро-Ален, потім Жоржетта.

Рене-Жан потягнувся, підійшов до вікна і сказав:

— Мені жарко.

— Жалко, — повторила Жоржетта.

Мати гукнула:

— Мої діти! Рене! Ален! Жоржетта!

Діти стали озиратися. Вони намагалися зрозуміти. Там, де дорослі люди жахаються, діти цікавляться. А хто легко дивується, того не легко злякати. Невідання не знає страху. Діти, навіть побачивши пекло, певно, розглядали б його з цікавістю.

Мати знову крикнула:

— Рене! Ален! Жоржетта!

Рене-Жан повернув голову. Цей голос вивів його з задуми. Діти мають коротку пам’ять, але вони швидко згадують. Все минуле було для них наче вчора. Рене-Жан побачив свою матір, ніскільки з того не здивувався, і в тому дивному оточенні, в якому вони були, відчув невиразну потребу підтримки. Він крикнув:

— Мамо!

— Мамо! — повторив Гро-Ален.

— Мма! — сказала Жоржетта.

І вона простягла свої рученята.

А мати несамовито ричала:

— Мої діти!

Усі троє підійшли до краю вікна. На щастя, пожежа бушувала з іншого боку.

— Мені дуже жарко, — сказав Рене-Жан.

І додав:

— Печеться.

І він шукав очима матір.

— Іди ж, мамо.

— Йди, мма, — повторила Жоржетта.

Мати, розпатлана, розхристана, закривавлена, покотилася, хапаючись за кущі, в ярок. Там були Сімурден та Гешан, такі ж безсилі унизу, як Говен угорі. Солдати, пойняті відчаєм від своєї безпорадності, копошилися круг них. Жара була нестерпна, але ніхто її не відчував. Вони з жахом дивилися на міст, на висоту арок та поверхів, на недосяжність вікон, їх пекла необхідність допомогти якнайшвидше. Три палаючі поверхи, і ніякої можливості добутися до них! Радуб, поранений шаблею у плече, з відірваним вухом, обливаючись потом і кров’ю, теж прибіг сюди. Він побачив Мітель Флешар.

— Стривай, — сказав він, — це ж розстріляна! Ви таки воскресли?

— Мої діти! Дітоньки мої! — сказала мати.

— Це правда, — відповів Радуб, — у нас нема часу клопотатися виходцями з того світу.

І він став лізти на міст. Та спроби його були марні. Впиваючись нігтями в каміння, він вибрався трохи вгору. Але мури були рівні, каміння було припасоване щільно одне до одного, як у новій стіні. І Радуб впав униз. А пожежа буяла. В осяяному червоним відблиском вікні всі помітили три біляві голівки. Радуб посварився стиснутим кулаком у небо, немов шукав чийогось погляду, і сказав:

— Так ось так ти поводишся, господе?

Мати, обхопивши руками і колінами кам’яний стовп мосту, кричала:

— Змилуйтеся!

Глухий гугіт палаючого дерева змішувався з сичанням вогню. В шафах бібліотеки лопалися шибки, з бряжчанням падаючи на підлогу. Було ясно, що балки та крокви довго не витримають. Ніяка людська сила не могла вже нічого зробити. Ще якийсь момент, і все провалиться в безодню. Уже не ждали нічого, крім катастрофи. І чули голоси малят, що повторяли: «Мамо, мамо!» Це був пароксизм жаху.

Раптом у вікні, сусідньому з тим, звідки визирали діти, на вогненному пурпурному фоні з’явилася висока постать.

Всі голови піднялися, всі очі прикипіли до цієї постаті. Там угорі був чоловік, чоловік був у бібліотеці, чоловік був у цьому розжареному горні. Ця фігура окреслювалась в полум’ї чорним силуетом, але видно було, що волосся в неї сиве. Можна було впізнати маркіза де-Лантенака.

На мить він зник, потім з’явився знову.

Страшний старик випростався біля вікна, держачи величезну драбину. Ця рятувальна драбина, втягнута в бібліотеку, лежала притулена до стіни. Він притяг її до вікна, з силою схопив і, піднявши з вправністю атлета, просунув крізь вікно і став спускати вниз, на дно ярка. Радуб, не тямлячись з радості, простяг руки, схопив драбину, стиснув її в руках і закричав:

— Хай живе Республіка!

Маркіз відповів:

— Хай живе король!

А Радуб пробурчав:

— Ти можеш кричати все, що ти хочеш, говорити які хочеш дурниці, але ти наче сам господь бог.

Драбина була поставлена. Утворилося сполучення між палаючим залом і землею. Двадцять людей підбігло до неї з Радубом на чолі, і вмить вони полізли вгору, вкрили всю драбину, притулившись спинами до