Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Байдуже до вуха, — сказав я. — Але навіщо його фальшувати? Якась робота з імітацією?

— Не зовсім. Після того як ти пройшов брифінг, що ти думаєш про поточну ситуацію?

«Цікаво, якої відповіді очікує від мене Старий?» — подумалося мені.

— Вона погана. Всі стежать за всіма. Дуже схоже на те, що відбувається по той бік Завіси, чорт забирай, — визнав я. І додав: — Та навіть гірше. Комуніста можна підкупити, а чим можна підкупити слимака?

— Гм-м-м, цікава думка. Яким же хабаром можна спокусити титанця?

— Слухай, це було суто риторичне запитання. Я просто...

— А моя відповідь була аж ніяк не риторичною. Треба буде дослідити цю проблему теоретично.

— Дійшли до того, що хапаємося за соломинки, еге ж?

— Та отож. А тепер щодо решти твого коментаря. Як ти гадаєш — куди легше проникнути для збору інформації: до Радянського Союзу чи до червоної зони? Чому б ти віддав перевагу?

Я окинув його підозрілим поглядом:

— У твоєму запитанні криється якийсь підступ. Зазвичай ти не даєш агенту права вибору завдання.

— Я просто поцікавився твоєю думкою як професіонала.

— Гм-м... Я не маю достатньо інформації. Скажи, а по той бік Завіси є слимаки?

— Якраз це я й хотів би з’ясувати, — відповів шеф.

Раптом я збагнув. що Мері мала рацію: агентам не слід одружуватися. Якщо нам коли-небудь вдасться впоратися з поточною ситуацією, то я звільнюся з цієї роботи й піду рахувати овечок для багатіїв, які страждають на безсоння, або пошукаю чогось такого ж легкого.

— Думаю, я не проти увійти через Кантон, — сказав я. — Чи ти гадаєш, що краще вистрибнути з парашутом?

— А з якого дива ти взяв, що я збираюся відрядити тебе до СРСР? — спитав Старий. — Те, що нам треба, ми можемо з’ясувати швидше і легше в червоній зоні.

— Ти так гадаєш?

— Абсолютно. Якщо інфекція існує деінде, окрім нашого континенту, то слимаки в червоній зоні неодмінно про це знають. Навіщо ж їхати на край світу для збору інформації?

Я відклав план, який подумки вже почав вибудовувати: комерсант-індус, що подорожує зі своєю дружиною, і таке інше, — і замислився натомість про те, що сказав мені Старий. Можливо, він має рацію. Можливо.

— А як же, в біса, можна проникнути до червоної зони зараз? — спитав я. — Може, почепити на спину макет слимака? Та вони ж спіймають мене на першому ж прямому спілкуванні. Або ще раніше.

— Не здавайся завчасно. Четверо агентів туди вже вирушили.

— І повернулися?

— Та ні, ще ні. В тім-то й річ.

— І ти хочеш, щоб я став п’ятим? Вирішив, що я не відробляю свою зарплатню, еге ж?

— Як на мене, то ці агенти використовували хибну тактику...

— Ще б пак!

— Увесь трюк полягає в тім, що їх треба переконати, наче ти відступник. Второпав?

Ця думка була настільки приголомшливою, що я не відразу відповів.

Нарешті я роздратовано вибухнув:

— А чом би не розпочати з найлегшого? Чом би мені на деякий час не стати, скажімо, панамським сутенером? Або попрактикуватися із сокирою, щоб людей убивати? Треба ж налаштуватися на певний стан душі, чи не так?

— Охолонь, — кинув Старий. — Не перебільшуй.

— А я й не перебільшую!

—Але ж тобі цілком до снаги провернути такий трюк. Ти значно більше знаєш про слимаків та про їхні звички, аніж будь-який інший наш агент. Відпочинь і почекай, допоки не загояться руки. А може, краще нам скинути тебе десь під Москвою, щоб ти зміг усе побачити на власні очі? Подумай. І не поспішай дратуватися й комизитися.

— Дякую, дуже дякую, — кинув я і сказав, змінюючи тему: — А що ти запланував для Мері?

— Краще б ти про свою роботу думав.

— Я — її чоловік.

— Звісно.

— Заради всього святого, це все, що ти маєш сказати?! Навіть не хочеш побажати мені всього найкращого?

— Хоч як це не дивно, — повільно мовив Старий, — але ти вже отримав усе те найкраще, чого може бажати чоловік. Тож маєш моє благословення, чого б воно не вартувало.

— Ага... Що ж, дуже вдячний.

Інколи буває, що до мене не зразу доходить, але мене виправдовує те, що в моїй голові крутилося надто багато думок, — аж до тої миті, коли я збагнув, що Старий міг прямо стосуватися відпустки Мері, бо її відпустка так доречно співпала з моєю.

— Послухай, татку.

— Кажи.

Вже вдруге за місяць я назвав його так, і це, схоже, дещо збило його з пантелику.

— Ти весь час хотів, аби ми з Мері одружилися. Ти навмисне це запланував, чи не так?

— Що? Не сміши мене. Я вірю у свободу волі, синку, і у право вільного вибору.

— Особливо коли цей вибір тебе влаштовує.

— Послухай-но, ми вже колись про це говорили.

— Знаю, що говорили. Проте мені не пристало сердитися на тебе через це. Просто я почуваюся, мов елітний жеребець, якого завели до стайні з кобилкою. Навіщо ти це зробив? Не думаю, що ти розчулився через «велике кохання» й подібні дурниці, я ж тебе добре знаю.

— Кажу тобі, я нічого не робив навмисне. А щодо мого схвалення. ну людство ж має забезпечувати своє подальше існування, як кажуть мудрі люди. Якщо цього не буде, то все, що ми робимо, не має сенсу, навіть оця війна.

— Он воно як. Ти ладен послати двох агентів у відпустку в розпал битви, щоб вони народили тобі онука? — кинув я. І додав, швидко все підрахувавши: — Присягаюся, що ти ще