Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Але я знайшла тебе біля криниці, - продовжила Мілана, - а Діму на дереві. Як таке може бути? – спитала вона та подивилась на хлопця, - ти кажеш він стрибнув униз. Але він тут, - вона підняла палець, - хоча він геть нічого не пам’ятає.

- Я не знаю, - хлюпнула Ліза, швидко витираючи нові сльози, - цей ліс зводить мене з розуму.

- Не хвилюйся, все добре, - Мілана взяла подругу за плечі та подивилась в очі, - ми всі разом, тому все буде добре. Але думаю, стан Діми, його дії вчора – правда. Це все витівки Аринки та Кості. Я не знаю, хто ця Аринка, але вона зв’язана з Костею.

- Я тобі скажу більше, - Ліза почала згадувати деякі моменти, що відбулись з нею в підводній церкві, - Аринка – це та сама рись.

- Оце новина, - Мілана від здивування відкрила рота, - як ти це зрозуміла? Ти змогла перейти в проміжний світ?

- Ні, не змогла, - підняла плечі Ліза, - але в якийсь момент, Аринка наче почала втрачати свої риси, перетворюючись на рись. – вона зродила паузу, - саме тоді я чітко. Зрозуміла, що це рись. І, - руда дівчина округлила очі, - мені Аринка дещо сказала.

Ліза розповіла про те, що Костя та Ліза – це дійсно монстри з проміжного світу. Вони силою заманили дітей до лісу. Вони якимось чином перенесли дітей до світу з безкінечним лісом, саме тут вони мають можливість використовувати свою силу. Дітей вони тримають в лісі, аби витягувати з них щиру та чисту радість. Вони четверо, а саме Мілана, Ліза, Іван та Діма – цю радість не віддавали. По словам Лізи, їх четвірка хотіла додому і це бажання настільки сильне, що радість ми не можемо відчувати. Олень та рись весь цей час, поки вони йшли до велетня дуба, намагались зламати їх, переробити та повернути до табору.

Саме після цих слів, Мілана та Ліза мовчки та без зайвих слів подивились на Діму. Хлопець сидів на траві, хлопаючи очима, не розуміючи, де він, та що йому робити.

- Вони зламали його, - тихо сказала Ліза, подивившись на подругу, - вони дійсно змусили його стрибнути в криницю.

- Він не помер, - додала Мілана, - але був впевнений в цьому. Ти сама розповідала, що Аринка змушувала тебе втопитись, або теж померти, - вона зробила паузу, - отже, Діму як ти кажеш – відремонтували. Тепер він не пам’ятає подорож, не сумує за домом, він хоче повернутись до табору.

Дівчата деякий час мовчали, відчуваючи холодок на спині. Потім Мілана відчула ще більше хвилювання, поглянувши на Івана. Мисливець сидів на траві біля багаття, та не зводив з нього свого погляду. Вона лишила його в цій позі, в ній він і залишався досі. «Вони Івана теж зламали?» - подумала Мілана, відчувши, що не може стримати сльози. Швидко витерла очі, подивилась на Лізу та встала, рушила до Івана.

- Іван, ти чуєш мене? – тихо спитала Мілана, сівши поряд з хлопцем, - ти розумієш де ти знаходишся?

- Біля табору, де ще? – хрипко сказав Іван, не відриваючи погляду від багаття, - А чому вогонь не горить? – спитав він та подивився пустими очима на дівчину, - Руслан вже на полюванні?

Мілана не стримала сльози, вона дивилась на Івана та розуміла, що з ним відбулась та сама чортівня, що й з Дімою. Певно це так, адже вона знайшла його біля невеликого озера, з дивним лезом. Поряд нікого не було, але певно хтось з цих демонів переміг хлопця, лишивши там.

Дівчина всміхнулась Івану та встала, махнула рукою Лізі. Дівчата пішли до озера, залишивши хлопців самих. Вони були в ступорі, тому явно нікуди не підуть. Але треба було подумати над тим, що робити далі.

- А якщо ти спробуєш перейти в проміжний світ? – спитала Ліза, дивлячись з надією на Мілану, - можливо вони там будуть виглядати інакше? Можливо, саме там ти можеш з ними поговорити?

- Нагадаю тобі, що коли я потрапляю в той світ, - сказала Мілана насупившись, - дітей там немає. Там є лише ці двоє вартових, що мають свою рідну форму.

Мілана дійшла берегу озера та намочила ноги. Вона деякий час стояла та не рухалась, закривши очі, відчуваючи прохолоду. Не вагаючись ні секунди, вона підскочила, підняла руки та занурилась в прохолоду води. Пірнувши, плила декілька метрів та винирнула. Вода стікала з дівчини, а вітерець допоміг охолонути, набратись сил. Вона одразу відчула гарний настрій, сили, відчуття перемоги.

- Я не знаю, що нам робити, - сказала Мілана, випльовуючи воду, - але моя пригода теж була не простою, - вона зробила паузу, підходячи до рудої дівчини, - я повернулась додому, в наше містечко.

Вона розповіла про свою останню подорож, про місто без людей, страшенну грозу та тіні, що намагались її схопити. Вона була впевнена в тому, що фізичного втручання бути й не може, лише сила волі, моральний дух. Івана та Діму вони зламали, а тому змогли залізти в їх мозок, витерти спогади про подорож та дім. Ці демони знищили сум та прагнення знайти вихід. Треба знайти можливість вплинути на дітей, адже будучи тут – ті взагалі можуть зійти з розуму. Табору нема, розуміння нема. Навіщо ці демони так ризикують? Вони не тільки мали стерти пам’ять, вони мали забрати дітей з собою.

Як тільки Мілана сказала це, навколо почало помітно темніти. Чортихнувшись, вона повністю вискочила з води, схопила Лізу за руку, побігла до дерева. Потрібно готуватись до зустрічі. Це вже не просто дивна поведінка лісу, це точна вказівка на те, що поряд проміжний світ, з якого виходять вартові.

Дівчата підбігли до хлопців. Івана потягнули до дерева, Діму посадили поряд. Не розуміючи, що відбувається, діти почали оглядатись по сторонам. Мілана почала злитись на поведінку хлопців, адже це вже було занадто. Ці вартові не просто стерли їм пам’ять, вони зробили їх дивними, дурнуватими. Вона стисла кулаки, але за мить схаменулась та схопила лук.