Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

окупованому Донбасі під час Другої світової війни[1390]. Миколі Стасюку, міністрові Центральної Ради в 1918 р., «вдалося вижити за радянського періоду, він працював озеленювачем», а за окупації він став редактором нової української «Маріупольської газети». Він допомагав ОУН-Б (фракції послідовників С. Бандери в ОУН), і Маріуполь став опорою українського націоналізму на Донбасі[1391]. В Сталіно українському підпіллю допомагала дружина колишнього міністра в уряді Петлюри Шимановича, яка повернулася з Сибіру[1392].

Арешти й страти українських націоналістів були звичним явищем в Донбасі. Одного дня, наприклад, у Маріуполі німці стратили двадцятьох активістів ОУН[1393]. Попри всі перешкоди, ОУН вдалося вкоренити своїх активістів у Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно, Гришиному, Слов’янську та інших містах Донбасу[1394]. У Краматорську був створений осередок «Просвіти» — традиційної організації, яка займалася поширенням української культури[1395]. У Маріуполі голова шкільної освіти «запропонував наголосити на важливості рідної мови, любові до батьківщини й поваги до старших»[1396]. «Майже всюди» в Донбасі за окупації велася «тиха війна» між росіянами та українцями за більший вплив на місцеву адміністрацію[1397]. Ще в листопаді 1941 р. офіцер військової розвідки на Донбасі відзначив, що він «чув, що якийсь Степан Бандера, “вчений”, буде очолювати уряд України»[1398]. Уже на той час Степан Бандера був широковідомий як український націоналіст.

Активісти ОУН із Галичини, як повідомляла радянська розвідка, залучали до своїх лав переважно інтеліґенцію: вчителів, лікарів — і молодь, яка утворювала «значні формування» в Донбасі[1399]. («Значні» в розвідки могло, однак, означати якийсь десяток осіб, розкиданих деінде. Наприклад, «групу з дванадцяти осіб у Краматорську на Донбасі один із лідерів партії вважав “великою”»)[1400]. До них прилучалися й дезертири з Червоної армії, а згодом приєднався антирадянський батальйон, організований німцями з військовополонених і відправлений до Сталіно[1401]. Люди часто пересувалися Україною, міняючи дрібне майно на харчі, й іноді поверталися додому з націоналістичною літературою. Народ загомонів про Україну[1402]. Гасло «Україна була і буде незалежною» стало з’являтись і по селах[1403]. Вісімдесятирічний митрополит Харківський Феофіл, який діяв в окупованому Донбасі, пристрасно оголосив у газеті «Нова Україна»: «У давні часи, під час найбільшого розквіту культури на Україні, коли вона була набагато культурнішою, ніж Росія, й стояла культурно на рівні західних держав, — церква на Україні була центром культури ... [нам слід] влаштувати на Україні найкраще, побожне, спокійне й задоволене життя»[1404].

Та все ж є дуже мало переконливих свідчень, що в Донбасі загалом ідеологію націоналізму сприймали з ентузіазмом. Спершу в Сталіно з’явилась ОУН-М (прихильники А. Мельника, лідера однієї з гілок ОУН). Вони організували поліцію при міській адміністрації, створеній під час окупації росіянами. Націоналісти ввели в однострої поліціянтів український герб — тризуб — і жовто-синю пов’язку. Під українським гербом вони виконували найжорстокіші німецькі накази.

Посланці ОУН-М пробули в Сталіно всього два тижні — їх відіслали до Львова[1405]. ОУН-Б (прихильники Бандери) з Галичини трималися краще. Проте коли вони стали розповсюджувати праці Дмитра Донцова, ідеолога інтегрального українського націоналізму, вихідця зі Східної України, населення сприйняло ці книжки як фашистські[1406].

Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють «місцевою мовою». Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком[1407]. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок[1408]. Спілкування не складалося, і тому заґітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН «Євгена» (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активістів[1409]. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями[1410].

Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби[1411]. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, «шкурники», які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув «давнє спокійне миколаївське життя» та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосуванською, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянською, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму[1412].

Післявоєнна націоналістична література перебільшує вплив на населення Донбасу, якого змогли досягти націоналісти. Один із активістів ОУН на Донбасі з любов’ю згадує, як люди, навіть росіяни, переховували його, чужинця з Галичини, ризикуючи своїм життям[1413]. Звіти оунівців в один голос повторюють, що населення хоче третього шляху, не більшовицького і не німецького. Навесні 1943 р., коли німці вже відступали, «майже всі» в Сталіно бажали перемоги третьої сили, тобто української незалежності. При цьому люди вважали, що самі «українці без чужої допомоги нічого не зможуть зробити з залишками більшовиків». Дехто був переконаний, що американці й британці їм допоможуть і що англійці обов’язково прийдуть на Донбас, тому що Г’юз та інші англійці організовували промисловість Донбасу ще в царські часи. Після роздумів меншість казала, що німці кращі за більшовиків, а більшість вважала, що росіяни все ж кращі, бо вони «свої — руські», а німці — іноземці[1414].

Українська альтернатива подобалась і неукраїнцям Донбасу: росіянам, грекам, татарам, вихідцям із Кавказу. В Рутченковому була підпільна «група москалів-робітників», яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків[1415]. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: «Українська радянська влада без большевиків», «Радянська Україна без большевиків і без диктатури комуністичної партії»[1416]. Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були