Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

— До Шерборна, сер.

— Добре? Ви ж знаєте, що робити, заради Бога. Запишіть дані та впустіть.

— Це Ханна Ронфельдт, сер.

Сержант випростався.

— Оце так! — Він закрив теку на своєму столі й почухав підборіддя. — Думаю, краще я вийду до неї.

Накі стояв біля столу в приймальні.

— Пані Ронфельдт, не зовсім звично, що члени сім’ї жертви хочуть бачити обвинуваченого.

Ханна мовчки дивилася на сержанта, самим поглядом змушуючи його продовжувати.

— Боюся, це зовсім не звична ситуація. Попри всю повагу…

— Але ж не протиправна? Не протизаконна?

— Слухайте, мем. Навіть коли справа розглядатиметься у суді, це буде досить важко для вас. Зважте на мою думку, такі судові розгляди, як цей, добре псують нерви. Ви справді хочете скаламутити свій спокій, перш ніж почнеться суд?

— Я хочу побачити його. Я хочу подивитися в очі чоловіку, який убив мою дитину.

— Убив вашу дитину? Заспокойтеся.

— Дитина, яку я втратила, уже не повернеться, сержанте, ніколи. Ґрейс уже ніколи не буде такою ж.

— Слухайте, я не впевнений, що ви маєте на увазі, пані Ронфельдт, але в будь-якому випадку я…

— Я хоча б на це маю право, вам так не здається?

Накі зітхнув. Жінка мала жалюгідний вигляд. Вона блукала містом багато років. Можливо, це дозволить їй позбутися привидів минулого.

— Якщо ви почекаєте тут…

Том підвівся на ноги, все ще спантеличений новиною.

— Ханна Ронфельдт хоче поговорити зі мною? Для чого?

— Звичайно, ти не зобов’язаний бачити її. Я можу відправити Ханну.

— Ні… — сказав Том. — Я побачусь із нею. Дякую!

— Як собі хочеш.

Через кілька хвилин увійшла Ханна, а за нею констебль Ґарстоун, що ніс невеликий дерев’яний стілець. Він поставив його за декілька футів від ґрат.

— Я залишу двері відчиненими, пані Ронфельдт, і чекатиму ззовні. Або можу залишитися тут, якщо ви бажаєте.

— У цьому немає потреби. Я тут довго не затримаюся.

Ґарстоун набурмосився й дзенькнув ключами.

— Гаразд! Я залишу вас із ним, мем, — сказав він і пішов коридором.

Ханна мовчки роздивлялася Тома, намагаючись охопити кожен дюйм: маленький у формі гачка шрам від осколка трохи нижче лівого вуха; пальці, які, незважаючи на мозолі, були довгими та тонкими.

Він дозволив їй вивчати себе, навіть не здригнувшись, як жертва, що пропонує мисливцеві розгледіти себе з близької відстані. У той же час у його голові промайнули спогади минулого: човен, тіло, брязкальце — кожен свіжий і яскравий. А тоді й інші: як він писав першого листа пізно вночі на кухні в Ґрейсмарків, схвильовано добираючи слова; гладкість шкіри Люсі, її сміх, волосся, що нагадувало водорості, коли він тримав її у воді на пляжі Втрачених Надій. Той момент, коли він виявив, що від самого початку знав матір дитини. Том відчув, як по його спині котиться піт.

— Спасибі, що погодилися побачитися зі мною, пане Шерборн…

Якби Ханна проклинала його чи кинула в нього стільцем, Том був би менш ураженим, ніж її ввічливістю.

— Я розумію, що ви не зобов’язані.

Він тільки злегка кивнув.

— Дивно, чи не так? — продовжувала вона. — Ще кілька тижнів тому, коли я згадувала вас, то думала про це лише з вдячністю. Але, виявляється, саме вас я мала боятися тієї ночі, а не того п’яничку. «Пережите на війні змінює людину», — сказали ви. «Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться». Я нарешті зрозуміла, що ви мали на увазі. — Потім вона запитала рівним голосом: — Мені потрібно знати: все це насправді вчинили ви?

Том кивнув, повільно й похмуро.

Біль ковзнув обличчям Ханни, наче їй щойно дали ляпаса.

— Ви шкодуєте про те, що зробили?

Запитання ранило його, і він зосередився на сучку на долівці.

— Більше, ніж можу сказати.

— Невже ви навіть на мить не задумалися, що в дитини, можливо, була мати? Хіба вам не спадало на думку, що її могли любити й сумувати за нею? — Вона оглянула камеру й знову подивилася на Тома. — Чому? Якби я могла зрозуміти, чому ви це зробили…

Він зціпив зуби.

— Я справді не можу сказати, чому я це зробив.

— Спробуйте. Будь ласка!

Вона заслужила на правду. Але він нічого не міг сказати їй, не зрадивши Ізабель. Він зробив те, що мало значення, Люсі повернули, і він за це відповідальний. Решта — просто слова.

— Справді. Я не можу сказати вам.

— Той поліцейський з Олбані думає, що ви вбили мого чоловіка. То були ви?

Він подивився їй прямо в очі.

— Я присягаюся вам, він був уже мертвий, коли я знайшов його… Я знаю, що повинен був зробити інакше. Я щиро жалкую, тому що те моє рішення завдало вам стільки шкоди. Але ваш чоловік був уже мертвий.

Вона глибоко зітхнула, маючи намір іти.

— Робіть зі мною, що хочете. Я не прошу прощення, — сказав Том, — …але моя дружина… у неї не було вибору. Вона любить цю маленьку дівчинку. Вона дбала про неї, наче та єдина у світі. Проявіть до неї милосердя.

Гіркоту на обличчі Ханни змінили виснаженість і печаль.

— Френк був прекрасною людиною, — сказала вона і повільно пішла коридором.

У тьмяному світлі Том слухав цвірчання цикад, які, здавалося, відраховували секунди, усі тисячі одночасно. Він усвідомив, що змикав та розмикав руки, ніби вони могли понести його туди, куди не несуть ноги. Він дивився на них і на мить подумав про все, що вони вже переробили. Ця сукупність клітин, м’язів і думок складала його життя, хоча, звичайно, у ньому було ще щось. Оговтавшись, він повернувся до гарячих стін та насиченого повітря. У нього забрали останній щабель драбини, що могла вивести його з пекла.

Ізабель намагалася викинути Тома з голови: то вона допомагала матері у хатніх справах; то розглядала картинки, намальовані Люсі під час її минулих коротких візитів; то дедалі глибше відчувала скорботу від втрати дитини. Вона годинами не думала про нього, а тоді думки про Тома поверталися й вона згадувала про лист у шухляді, що його приніс Ральф.

Ґвен обіцяла привести Люсі, щоб вона могла побачити її знову, але після того більше не з’явилася в парку. Та, попри це, Ізабель годинами чекала на тому самому місці. Вона повинна залишитися