Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Сховалася в тумані.

Та хіба не видно там

Того самого неба?»

Однак, уже ніщо не тішило його душу.

Місце, яке мало стати його притулком, було зовсім недалеко від того, про яке цюнаґон Арівара-но Юкіхіра колись написав: «Скажи, що сіль виварюю в журбі із водоростей у затоці Сума!»[267] Оселя була трохи віддалік від моря, серед скель, що наганяли тугу. Все навколо, починаючи з огорожі, здавалося незвичним. Критий міскантом будинок, довгі, як галереї, прибудови під очеретяним дахом були по-своєму красиві. Цілком звичайне для такої місцевості житло вразило Ґендзі своєю новизною, і мимоволі згадалися йому розваги давно минулих днів: «О, якби все це я побачив за інших обставин...»

Ґендзі скликав управителів своїх володінь, розташованих поблизу, і доручив Йосікійо-асону, одному з найвідданіших членів Домашньої управи, взятися до перебудови оселі. За короткий час будинок став таким привабливим, що радував очі. В сад провели воду, посадили дерева, і поступово Ґендзі заспокоївся та не йняв віри тому, як швидко все змінилося.

Намісником тутешньої провінції був його добрий знайомий, в душі прихильний до нього і завжди готовий допомогти. Хоча будинок Ґендзі, куди часто заходили люди, нічим не скидався на випадковий притулок у дорозі, але те, що поруч не було нікого, з ким міг би поділитися почуттями, пригнічувало його так, що іноді здавалося, ніби опинився в незнайомому, чужому краї. «Як я житиму тут місяці й роки?» — з жахом думав він.

А тим часом, поки життя поступово налагоджувалося, настала пора безперервних дощів, і мимоволі Ґендзі звернув свої думки до столиці. Багатьох згадував з тугою, і насамперед Мурасакі, принца-cпадкоємця та Юґірі, свого маленького сина, що так безтурботно грався того останнього дня. Також послав до столиці гінця. Насилу написав листа Фудзіцубо, монахині-мирянці, бо як брався за пензлика, очі запливали туманом. Врешті-решт написав:

«Як живеш ти, рибачко[268],

В хатині бідній

На острові Мацусіма[269],

Коли я у затоці Сума

Сльози солоні рукавом витираю?

Раптом потьмяніло минуле й майбутнє, здається, ніби вони потекли рікою».

Написав він і до Обородзукійо, за своїм звичаєм вклавши звернений до неї лист всередину того, що призначалося «особисто пані Цюнаґон»: «На сумному дозвіллі часто згадую про минуле...

Нічого так і не навчившись,

На березі моря

Водорості[270] знову шукаю.

А що думаєш про це ти, рибачко,

Там, де сіль добувають?»

Втім, неважко уявити собі зміст його листа.

Написав він і Лівому міністру, і годувальниці Сайсьо листа з проханням дбати про сина. Листи, доставлені в столицю, стривожили не одну людину. Мурасакі, панночка з дому на Другій лінії, невимовно сумуючи, цілими днями не вставала з постелі, а служниці, не знаючи, як її втішити, лише горювали разом з нею. Дивлячись на речі, якими Ґендзі звичайно користувався, на кото, струн якого торкався, вдихаючи пахощі його одягу, вона плакала так, наче він назавжди покинув цей світ. Убачаючи в цьому погану ознаку, Сьонаґон, покликала монаха Содзу прочитати молитви в її покоях, і він, сповнений жалю до панночки, молився за спокій в її душі, за щасливе повернення Ґендзі й за те, щоб зажили вони дружно, як і колись.

Служниці зібрали дорожні спальні речі, щоб відіслати їх Ґендзі. Дивлячись на одяг, зшитий з жорсткої білої тканини і так несхожий на той, до якого він звик, Мурасакі не могла стримати сліз. Вона ніколи не розлучалася з дзеркалом, про яке він колись сказав: «Поруч з тобою в ньому залишуся...», але, на жаль, це не допомагало... Болісна туга стискала її серце, коли вона дивилася на двері, через які він заходив, на кипарисовий стовп, до якого спирався, сидячи. Навіть жінка середніх літ, звикла до мінливості цього світу, занепала б духом. То що вже казати про Мурасакі, несподівано розлучену з улюбленим чоловіком, який виплекав її, замінивши собою батька й матір? Якби він покинув цей світ, то нічого не можна було б вдіяти, і, можливо, з часом усе поросло б травою забуття. Але ж вона чула, що він перебуває недалеко, хоча й не знала, коли скінчиться їхня розлука. І саме це доводило її до розпачу.

Смуток монахині-мирянки Фудзіцубо посилювався ще й тривогою за свого сина, принца-спадкоємця. Та й хіба вона могла залишатися байдужою до тяжкого становища Ґендзі, з яким пов’язувала її доля? Всі ці роки вона глибоко в серці таїла свої почуття і тремтіла, побоюючись, що їхній найменший прояв викличе осуд у світі. Вдавала, ніби не помічає страждань Ґендзі, і намагалася бути суворою і неприступною. Тепер, повертаючись думками у минуле, вона зрозуміла, що зберегти таємницю вдалося передусім завдяки тому, що Ґендзі не піддався спокусливим прагненням серця і нічим не видав себе, а тому в злих на язик людей не з’явилося найменшої підозри. Тож чи могла вона в ці дні не згадувати про нього з любов’ю?

Її відповідь була трохи теплішою, ніж звичайно: «Так само і я щораз більше...

Робота в рибачки є:

Сіль з власних сліз добуває

На острові Мацусіма,

Кидаючи у багаття

Хмиз своїх скарг».

А Обородзукійо відповіла стисло:

«У грудях рибачки,

Що сіль добуває в затоці,

Любов потаємна горить.

Не маючи виходу,

Дим от-от задушить її.

Але чи варто знову про все це писати?»

Відповідь Обородзукійо була вкладена в лист від її служниці, Цюнаґон. А вже та докладно написала, як тяжко сумує її господиня. Багато чого в листі здалося Ґендзі настільки зворушливим, що, перечитуючи його, він плакав.

Лист Мурасакі приголомшив Ґендзі надзвичайною щирістю:

«Той, хто біля моря живе

Й рукавами черпає воду,

Їх нехай порівняє

З рукавами тієї,

Що за грядою хвиль лишилася...»

Надісланий одяг був гарного кольору й майстерно пошитий. Відзначивши, що Мурасакі справно дає собі в усьому раду, Ґендзі подумав, як вони могли б удвох щасливо жити в Сума тепер, коли ніхто інший не привертав би до себе його уваги. І вдень і вночі в його уяві стояв її образ, а іноді спогади ставали такими болісними, що йому знову хотілося тишком-нишком забрати її до себе. Але він передумав: «Е ні, краще спокутую свої гріхи», — і відтоді весь свій час віддавав посту і молитвам. Гонець приніс листа і з дому Лівого міністра про маленького сина. Читаючи його, Ґендзі відчув страшну тугу, але заспокоїв себе: «З ним я побачуся неодмінно, та й піклуються про нього надійні люди, тож нема чого непокоїтися». І все-таки, мабуть, у своїй любові до сина він не сумнівався.

Ой, до речі, через клопоти в останні дні я забула сказати, що Ґендзі послав листа і жриці Ісе. Звідти також прислали гінця. Лист пані Рокудзьо був щирим і ніжним. Неповторна витонченість стилю й почерку справили на Ґендзі глибоке враження.

«Моя душа блукає в темряві нескінченної ночі відтоді, як я дізналася про неймовірну річ, що Ви залишили столицю. Але я сподіваюся, що мине зовсім небагато часу, і Ви повернетеся. Та, мабуть, далека та мить, коли побачу Вас я, обтяжена численними гріхами...

Згадайте рибачку,

Що рве у морі

В Ісе гіркі трави,

Коли побачите в Сума,

Як з водорості сіль