Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

- Я пам'ятаю. Я знаю. Вибач ще раз. – шепочу я ледве чутно та згоряю від сорому за свою поведінку.

- Так ось, Аню. Зважаючи на все вище згадане, я все ще хочу продовжувати з тобою не просто спілкування, не просто зустрічі. Я хочу з тобою серйозних стосунків. Зустрічатися, як дорослі хлопець та дівчина. Я навіть готовий, трясця, якщо тобі буде від цього зрозуміліше та спокійніше, оголосити це по гучномовцю на всю вулицю, на радіо промовити або дати пояснювальне інтерв'ю.

Дивний смішок виривається з ротів у нас двох, але ці веселощі напускні та тривають якихось пару секунд.

Випустивши «пару» Ігор із серйозним виразом обличчя продовжує говорити:

- Тільки давай одразу домовимось. Якщо ти погоджуєшся стати моєю дівчиною, то ми всі питання вирішуємо разом. Через слова, через діалог, нехай навіть битимемо посуд, але щоб без біганини один від одного. Це зайві витрати часу, нервів та самих почуттів. Щось хвилює, чогось не розуміємо – прийшли/зателефонували та обговорили все це. Домовилися?

У мене хвилинний ступор. Я весь цей час вважала, що Протасов уже й не подивитися в мою сторону. Але він навпаки такі слова зараз промовляє. Ще й запропонував бути його дівчиною.

- Я ж вірно зрозуміла? – запитую подумки сама в себе.

Завмираю на хвильку. Тону в Ігоревих синіх та бездонних, як океан, очах. У зіницях море кохання, ніжності, тепла. Все це направлене на мене. Я насправді особлива для нього. Яка ж я була дурна, що не помічала цього раніше. Від розуміння таких простих речей в моєму серці ще більше розквітає квітка кохання, стає ще більше теплих почуттів до Ігоря.

Не помічаю, як по щоці котиться сльозинка щастя. Проте це помічає Ігор і тягнеться своїм пальцем до мого обличчя.

- Аню, ну ти чого? Тільки не плач, будь ласка.

Він ніжно пестить своєю гарячою долонею мою шкіру. Я хочу мов лагідна кішечка потертися щокою об нього. Що, власне, я й роблю тим часом.

Така моя поведінка викликає в Протасова широку посмішку.

- Ань, йди до мене. – шепоче він, простягаючи до мене руку та запрошуючи до себе на коліна.

Одним натиском кнопки Протасов відсуває сидіння назад, звільняючи простір між собою та кермом. Небагато, але все ж таки, мені повинно вистачити.

Розстібаю свою куртку та лишаю її на пасажирському сидінні. Спираюся на простягнуту руку та перекидаю ногу через коробку перемикання передач. Упираюсь у сидіння коліном, підтягую до себе другу ногу.

Отакої.

Я сиджу на колінах в Ігоря, опустивши руки йому на плечі. Між нашими обличчями тепер відстань в якихось двадцять сантиметрів. Ми дивимось одне одному в очі.

Я ще не можу повірити, що це правда. Ми з Ігорем – пара. Насправді пара.

Проводжу долонями по його міцній шиї, підіймаюсь вгору до підборіддя. Обожнюю торкатися його колючої борідки. Вона так відросла, за той час поки ми не бачилися.

Нахиляю голову та цілую його в щоку. Не поспішаю. Ледве торкаюсь. Як колись він мене поцілував.

- Розповіси мені, як ти? Я знаю, що сталося з твоїм татом. Мені дуже шкода. - Цілую його в іншу щоку. Обіймаю міцно. Хочу передати йому все тепло, що маю на душі, щоб він знав напевно: я поруч із ним, я в нього є.

Ігор ігнорує моє запитання. Але його жести тим паче говорять самі за себе. Він у відповідь обіймає мене сильніше. Притискає до себе щільніше.

На деякий час ми застигаємо в обіймах один одного. Ніяких балачок, ніяких думок, ніяких рухів. Проте це виявляється краще за все. Не проронивши ні слова, але все одно говорити одне з одним. На рівні почуттів. Між нами тиша, спокій, підтримка та кохання.

Як нам не вистачало одне одного.

Носом тикаюсь Ігорю до шиї. Мої легені поступово наповнюються ним. Кисень змішуватися з ароматом Ігоревих парфумів, тіла, його речей.

Дивне спостереження: але ні запах шкіряного салону його автомобіля, ні цигарковий шлейф, ні парфуми Ігоря не викликають у мене жодних спазмів у шлунку. Навпаки навіть. Перебуваючи поряд з Протасовим, відчуваю, що мій біль, який тягнув низ живота, припиняється зовсім. Ось що означає - своя людина поруч.

Скільки ми з ним так просиділи, я не знаю, але в якийсь момент я помічаю, що мене хилить до сну та я починаю позіхати в Ігоря на плечі. Відриваюся від нього та, забувши про туш та тіні, тру пальцями свої очі.

- Поїхали до готелю, Ань? - Мій сон відлітає блискавично від такого питання.

Здається, навіть весь затишок та ніжність, що були хвилину тому в салоні, змінилися на напругу. Особливий рівень напруги відбувся, коли я почала рухати стегнами, сидячи на колінах Ігоря, та відчула бойову готовність його статевого органу.

Ну ось, що він за людина? Все зводить до одного? А все було так романтично та ніжно. А тепер все зникло. Прикро.

- Аню-ю-ю, не хмур лоба. - Ігор підіймає пальцями моє підборіддя, щоб наші очі стали на одному рівні. – Зморшки з'являться. Ти пам'ятаєш, що я тобі казав нещодавно? Не мовчи. Кажи, питай. Говори зі мною.

- Так, я пам’ятаю. Чому в готель? Навіщо в готель? Для чого ти? – Я наче та дитяча дзиґа, з півоберту заводжуся.