Чак Паланік - Виправний день

у тому, які величні та моторошні сили темношкірі приховують від світу.

Не чекаючи прохання, Арабелла струснула лляною серветкою і запхала її у виріз халата міс Жо. Домоправителька підняла ніж і відрізала маленький квадратик шинки. Виделкою обережно вклала кусник старій жінці до рота.

— Тепер їжте, — сказала вона.

Оніміла міс Жо мовчки жувала той же шматочок шинки, знову й знову, як корова жує свою жуйку, не усвідомлюючи, що м’ясо перетворилося на прісну кашу. Тиша й очікування натиснули на неї зусібіч. Нарешті вона наважилася запитати:

— То… де сталася пожежа? Чому Джамал полетів звідси так поспішно минулої ночі?

У відповідь Арабелла підійшла до невеликого телевізора в кімнаті й натиснула на кнопку. Екран заповнили маленькі люди. Натовп із факелами в руках.

— Ну, ви знаєте, той хлопець має власні таємниці, — сказала домоправителька, не зводячи очей із переповненого екрана. — Ви ж бачили, як він роздивляється ті старі картини ваших предків.

По телевізору океан бунтівників оточив якусь величну будівлю, почав кидатися камінням і цеглою в різьблений фасад. Гриміли постріли, і хмарки пилу з’являлися там, де кулі рикошетили від каменю. Лунав хрумкий звук розбитого скла.

Ближчий кадр показав високі вишукані вікна. Вони облямовували обличчя людей, заблокованих усередині. Вродливі, та все одно у пастці, всі ті обличчя були темношкірі.

Інтуїція Талбота взагалі не підводила. 1960-ті зірвали всі моделі життя. Відтоді покоління блукали своїми життями в пошуках нового спільного ескіза. Відповідь лежала не в комунізмі чи фашизмі. І не в християнстві чи капіталізмі. Політичний активізм і освіта — все виявилося зіпсованим. Найбільше досягнення сучасних людей було в тому, щоб позбутися тих обмежувальних моделей.

— Єдина риса, яка насправді нас об’єднує, це бажання об’єднуватися, — завжди наполягав він. — Чоловікам потрібна структура для спільності.

Донедавна наші умови тягнули нас одне до одного і тримали разом. Наша спільна близькість як сусідів. Як колег на роботі і парафіян у церквах. Однокласників у школах. Усі ці структури регулярно зводили людей у громади. Та коли люди почали так часто міняти місця проживання, коли робочі місця стали менш стабільними, а церкви — менш доречними, ми втратили надійний контакт одне з одним.

На думку Талбота, раса і сексуальні вподобання повинні стати останнім бастіоном суспільства. Коли всі великі наративи об’єднання спіткнулися… коли всі кволі зовнішні умови нас підвели, ми будемо змушені стати в стрій, відповідно до наших найпростіших ознак: кольору шкіри і сексуальних бажань.

Волтер бачив це. Очевидно, що його новий батя хотів, щоб книжка стала рушієм заробляння статку для Волтера. Ті чоловіки, ті джамали й естебани, вони стали піхотинцями, авангардом, що відкриє ринок для ширшого розповсюдження книжки. Ті селюки і виживальники. Там були думки, що замінять слогани, які реклама заклала людям у голови.

Згідно з Талботом, лише споживання залишається інструментом самовираження. Саме тому єдиною реакцією на красу в чоловіків стало спожити її. Таким чином краса стала порнографією, щоб її можна було спожити. Статус вимірювали рівнем і якістю споживання. Людського часу. Їхньої енергії. Канібалізм був уже не за горами.

Мало того, як проголошувала книга Талбота:

Самогубство — це остаточний акт споживання.

І на додачу:

Цивілізація споживає сама себе.

Так він пояснював те, чому західні цивілізації переживають занепад. Громадяни білої діаспори споживають себе наркотиками. Темношкірі — жорстокістю. Геї та лесбійки — хворобами.

У їхній обвішаній гобеленами палаті медового місяця Шаста побачила, як її новоспечений чоловік поспішно складає плундри і сюрко. Він підійшов до монументального гардероба і скинув поліетилен з хімчистки із гупелянда з дорогого королівського синього бавовняного оксамиту, облямованого стрімкою окантовкою. В ногах їхнього велетенського ліжка з балдахіном лежала валіза, наполовину заповнена кілтами і табардами. Чарлі спакував серед них свій улюблений гульфік.

Коли Шаста підійшла обійняти його, він відсторонив її зі словами:

— Пожди, — говорив він грубо. — До збору Раду вождів скликають.

Найняли гондольєра, який проведе королівську баржу вниз рікою Колумбія до руїн Портленда. Там рід збереться у високій залі засідань, що височіє на верхівці одного з хмарочосів, які залишилися у покинутому центрі міста. Ходили чутки, що Портленд уже давно перейшов зі свого домашнього кустарного виробництва темпе[207] на дещо краще. Їхні крамниці з соєю виснажили свої ресурси, і жителі взялися поїдати одне одного. Мирні міста-сади тепер смерділи, наче розриті могили. Ця подорож не приваблювала жодного з вождів, яких скликали.

Незважаючи на це, Шаста підійшла знову і м’яко погладила його меркін. Напруга в його тілі спала. Шаста стала на коліна. Майстерно скинувши його піхви і розстебнувши венеційські бриджі, руки її віднайшли його мляве достоїнство і наладилися місити.

Різко здригнувшись, Чарлі вереснув:

— Ай!

Пальці Шасти не зупинялися. Трохи ніжніше.

— Обережніше, — запротестував він, слабшим голосом, невиразним, віднесеним від задоволення, що приносили її доторки.

Шаста, виконуючи обов’язок жони, почала працювати ротом. Нудота звивалась у неї в шлунку. Незважаючи на пишні органзові спідниці, кам’яна підлога боляче в’їдалася в колінні чашечки.

Звісивши голову, Чарлі заскиглив:

— Я щось відчув.

Її рот зупинився, і Шаста змогла перевести подих.

— Канєшно, я на це й сподіваюся, — вона придушила сучий тон у голосі. — Я ж пошановую вашу високість.

Він простогнав.

— Але… — слова спинилися. — Але Гомія, народ Гомії захопив наше посольство і в заручники взяв наших дипломатів…

Мимрячи, ковтаючи слова, ошалілий від відчуттів її чоловік далі розповів про те, що Гомія оголосила війну Білії та Чорнотопії.

Новина заскочила Шасту зненацька, й на мить вона почала давитися. Відчула, як нудота підступає до горла, загрожуючи обварити королівське достоїнство жовчними травними кислотами. На прощання був би чудовий подарунок. Лише зі значними зусиллями їй вдалося заковтнути що одне, що інше.

І одного дня, коли Волтер ліниво гортав примірник щойно видрукованої книги Талбота, старий підняв голову. Волтеровий новий батя блимнув очима, звів брови і вимогливо запитав:

— Що це ти читаєш?

Волтер підняв книжку, демонструючи синьо-чорну обкладинку і золотисту назву.

Талбот знавіснів.

— Як вона називається?

Волт провів пальцем під назвою.

— «Виправний день».

Обличчя старого так розчервонілося, що свіжа кров чвиркнула з двох невеликих порізів на лобі.

— Ні, неправильно!

Волтер повернув книжку й прочитав назву. Це вона, «Виправний день».

— Я не так говорив! — заревів старий, задихаючись і розпльовуючи слину.

Дрижаки пробігли Волтеровим тілом. У голові промайнули похмурі підрахунки. Скільки книжок він уже видрукував і розповсюдив? Відповідь: усі.

Талбот заголосив:

— Ти придурок! Спиняй друк!

Було надто пізно, проте Волтер цього не сказав.

— Я говорив тобі назвати книжку «Судний день»![208] — вибухнув Талбот.

Судний день. Бог знає, що