Мілан Кундера - Жарт

«Авжеж, буває таке», — устряв оператор, який боявся, що на нього й не глянуть.

«Ага, я вас так і не познайомила, — похопилася вона, потім сказала: — Це Індра».

Я простягнув йому руку, а Земанек обернувся до Гелени. «Що ж, ми з панною Брожовою хотіли підвезти тебе, але зараз я бачу, що це тобі не треба, ти волієш вернутися з Людвіком…»

«Ви поїдете з нами?» — спитав мене хлопчина в блакитних джинсах, і голос його і справді пролунав не дуже приязно.

«Ти на автомобілі?» — запитав мене Земанек.

«У мене нема автомобіля», — відказав я.

«То ти їдеш із ними», — сказав він.

«Але я жену на сто тридцять! Якщо вас це не лякає…» — попередив хлопчина в блакитних джинсах.

«Індро!» — покартала його Гелена.

«Можеш їхати з нами, — сказав Земанек, — але, гадаю, ти волієш нову подругу, а не давнього друга».

Наче мимохідь він назвав себе давнім другом, і я подумав, що до принизливого примирення лишилося два кроки; потім Земанек помовчав, наче вагався, наче йому хотілося відвести мене набік і поговорити віч-на-віч (я нахилив голову, немов підставляючи шию під катівську сокиру), та я помилився: він зиркнув на годинник і сказав: «Як по правді, часу лишилося небагато, нам треба бути у Празі до п’ятої вечора. Що ж, пора прощатися! Чао, Гелено!». Він потиснув їй долоню, потім сказав «чао» мені й операторові, і ми теж потиснули долоні один одному. Панна Брожова теж потиснула всім долоні, потім вони взялися попід руки і пішли.

Пішли. Я не міг відвести від них очей: Земанек тримався рівно, гордо (переможно) звівши голову зі світлим чубом, а поруч була та чорнява дівчина; навіть зі спини була вона гарна, хода її була легка, вона подобалася мені; майже болісно подобалася, адже її краса, що віддалялася від мене, свідчила про крижану байдужість, ту саму байдужість, яку виявило до мене моє минуле, яке я хотів зустріти в рідному місті, щоб помститися, а воно допіру пропливло, навіть не глянувши на мене, наче мене й не знало.

Я задихався від приниження і сорому. Нічого так не кортіло мені, як щезнути, лишитися самому, стерти всю цю історію, цей лихий жарт, Гелену і Земанека, позавчорашній, учорашній і теперішній день, усе це стерти, до останньої рисочки. «Ви не заперечуватимете, якщо я скажу товаришу кореспондентові кілька слів?» — запитав я оператора.

Я відвів Гелену трохи убік; вона хотіла щось пояснити мені, бурмотіла щось про Земанека і його подругу, плутано перепрошувала за те, що мусила все йому розповісти; але мене тепер уже ніщо не цікавило; одне бажання кипіло в мені: опинитися якомога далі звідси й від цієї історії, підвести риску під цим усім. Не мав я права далі обманювати Гелену; вона ні в чому не була винна переді мною, а я вчинив ницо, обернувши її простою річчю, камінцем, якого я хотів (і не зумів) пожбурити в іншого. Мені аж дух забило від комічного провалу моєї помсти, і я твердо вирішив покласти їй край просто зараз, певна річ, запізно, та принаймні до того, як буде вже геть пізно. Але всього пояснити їй я не міг: не тільки тому, що правда глибоко вразила б її, а й тому, що вона не зрозуміла б її. Отож нічого мені не лишилося, як повторити їй кілька разів: ми були разом останній раз, більше я не побачу її, я не люблю її, і вона повинна це збагнути.

Сталося набагато гірше, ніж я передбачав: Гелена страшенно пополотніла і затремтіла; вона не хотіла мені вірити, не хотіла відпустити мене; мені довелося зазнати страшенної муки, перш ніж зміг звільнитися від неї й піти звідтіля.

14

Скрізь були коні й барвисті стьожки, а я завмерла в тому тлумі й довго так стояла, аж підійшов Індра, взяв мене за руку, стиснув її й запитав, що зі мною, і я не висмикнула своєї долоні і сказала, нічого, Індро, зі мною все гаразд, що мені може статися, голос був як не мій, гострий такий, і тоді я докинула з чудернацькою квапливістю, що ще нам треба записати, вигуки вістових уже є, записали і два інтерв’ю, треба записати ще коментар, ото так я перебирала все, про що геть нездатна була думати, а він мовчки стояв переді мною й конвульсивно стискав мої пальці.

Досі він і не торкнувся мене, надто вже несміливий був, проте всі знали, що він до нестями в мене закоханий, і ось він стискає мою долоню, а я щось белькочу про радіопрограму, яку ми готуємо, та думала я тієї миті лише про Людвіка, крім того, ото комедія, думала про те, який вигляд маю перед Індрою, така схвильована, мабуть, негарна, та ні, сподіваюся, що ні, я ж не плакала, просто збурена була, та й годі…

Послухай, Індро, покинь мене на хвильку, я піду писати коментар, потім запишемо його на плівку, ще якусь мить він потримав мою руку, потім ніжно запитав, що з вами, Гелено, що відбувається, та я ухилилася, пішла до національного комітету, де нам відвели приміщення, нарешті я тут, нарешті сама в цій порожній кімнаті, впала на стілець, схилилася головою на стіл і так завмерла на мить. Голова в мене страшенно боліла. Я відкрила сумочку і пошукала якусь пігулку, але нащо я відкрила її, я ж знаю, що ніколи не ношу з собою тих пігулок, потім згадала, що Індра завжди має при собі цілу аптеку, його плащ висів на вішалці, я понишпорила в кишенях, і справді, ось скляна пляшечка, ага, від болю голови, зубів, від запалення сідничного і трійчастого нерва, від душевного болю ліків нема, та принаймні голова перестане боліти.

Я підійшла до крана в кутку сусідньої кімнати, набрала води у слоїчок з-під гірчиці і проковтнула дві пігулки. Дві буде достатньо, може, вони і дадуть ефект, та від душевного болю ліків нема, хіба що проковтнути всі пігулки з цієї пляшечки, де написано «Альгена», бо в такій дозі вони будуть отрутою, а Індрина пляшечка майже повна, цього вистачило б.

Та думка насилу пропливла краєм моєї свідомості, проста думка, що зникла за мить, однак почала весь час спалахувати в мені, вона змушувала мене думати про те, навіщо ж я жила, навіщо жити далі, втім, це неправда, ні про що таке я не думала, взагалі не думала ні