Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

бобу,

Що й рішенця не діждеш».

 

Абу-Касим аж здригнувся,

В три погибелі зігнувся,

Руки к серцю приложив;

«Ай, панове! Золоті-сьте!

Все приймаю, хоть повісьте,

Бо на все я заслужив.

 

А отсе, що в своїй ласці

Віддали мені ви капці,-

Се глибоко чую я!

О, бо добру я тюрму мав,

В по́сті й холоді роздумав,

Що за скарб в них маю я.

 

Бачте, був я зла катряга,

Безсердечний скупиндряга,

Від голодних дер я хліб,

Голих, бідних пер в болото,

Лиш у срібло та у злото

Душу всю свою загріб.

 

Та аллах благий та бистрий,

Знать, добра доглянув іскри

У душі моїй на дні;

Сими капцями, мов міхом,

Іскри ті роздув з успіхом

У могучії огні.

 

Все моє добро дочасне,

Все, що я вважав за власне,

В тих огнях, мов труск, спалив,

Щоб хоч на старії літа

Вільно міг я в світ глядіти,

Всіх любив, його хвалив.

 

Капці, скарбе мій великий!

Вами ж то нога владики

В мою душу увійшла!

Вами бог мене, сліпого,

Вивів з пітьми, із грузького

Багновища злоби й зла!»

 

І до капців своїх бідних

Він припав, немов до рідних,

Їх любовно цілував,-

Далі, шнура розмотавши

І на плечі їх поклавши,

Добре знов їх прив’язав.

 

«Ось, панове, так віднині

Аж до смертної години

В місті буду я ходить -

Жебраком, та богомільним,

Та від зла й покус всіх вільним,

Буду капці ті носить».

 

Се сказавши, поклонився

І помалу віддалився.

«Одурів»,- рекли пани.

Серце трохи в них щеміло.

«Ну ж халіф узнасть, в чім діло?» -

З страхом думали вони.

 

Та вспокоїлися живо.

Абу-Касим став правдиво

Щирим, дійсним жебраком.

Вулицями волочився,

Під мечетами 33 молився,

Тричі в Мекку 34 йшов пішком.

 

Довго він прожив ще в бозі,

Вмер десь голий у берлозі,

З капцями його затим

По-жебрацьки й поховали,

Споминали, величали -

Він турецьким став святим.

 

 

 

ПРО БАГАЧА, ЩО ЇЗДИВ БІДУ КУПУВАТИ

 

Народна казка

 

 

Давно се діялось, коли

Ще «золоті часи» були.

То жив у нас один газда,

Котрий не знав ще, що біда.

Чимало поля дід лишив,

Чимало батько докупив,

Та й сам Степан, не взяв го біс,

Хоть у добрі-достатку зріс,

Добро вітцівське шанував,

Та й сам немало ще придбав.

Худоби гук і грошей гук,

До праці тож немало рук,

І жінку добру бог му дав,

З дітьми також грижі не мав,

Сусіди добрі, хоть куди,

Добро пливе з роси, з води,

І відки ж у такім ладу

Було му знати про біду?

От раз в неділю вечером

При чарці в коршмі за столом

Сидів собі кружок селян,

Сидів між ними й наш Степан,

І як звичайно, в мужиків

Ішла розмова про попів,

Як то щасливо вни жиють,

З живого і мертвого друть.

Но далі - далі сесь та тот

Почав розказувати: «От,

Чи то в селян, чи то в попів

Добро з бідою пів-на-пів!»

А тут усякий про своє

Почав: «От христянин жиє

В біді! З бідов прийшов на світ,

З бідов дійшов до старших літ,

З бідов прийдеся вік скінчить,

І на біду дітей лишить».

То наш Степан за боки взявсь,

На тую мову насміхавсь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Панове газди, встид і гріх,

Що ви раз в раз ні се ні те

Про ту біду говорите.

Ось я між вами зріс також,

Як ви, працюю, кілько мож,

Плачу дачки, роблю, що тра,

А я не знаю, що біда.

Ануко ось прошу я вас,

Вкажіть біду тоту хоть раз

Мені, щоб я єї пізнав!

А може, б хто ми ї продав?

У мене грошей є досить,

Най скаже, кілько заплатить,

Сейчас усьо на стіл кладу,

Лиш най продасть мені біду!»

Всім дивом ті слова здались,

То сей, то той плечима стис

Та похитав лиш головов,

Немов казав: «Жартуй здоров!»

Но наш Степан розгарячивсь

(А добре вже був підчмеливсь),

І, гримнувши о стіл руков,

До других відізвався знов:

«Ну, що ж всі стихли - говоріть!

Хто з вас тут має пару бід,-

Одну для себе там сховай,

А другу вже мені продай».

Ніхто на теє ні ду-ду,-

«От - діт,- не знає про біду

Багач,- чого йому там тре,-

Та ще ось нас на кпи бере!

А ти б, несьже, стрибував,

По-нашому хоть день крірвав

І гризся, мучився,- тогди

Не хтів би-с сам собі біди!»

Но наш Степан не унимавсь,

Над всіми гризко насміхавсь!

«Ей, знаю я те все давно,-

От ся плете, щоб ся плело!

Леда там палець заболить,-

А вже наш брат «йой, смерть!» кричить.

А я все свеї: що тото

Гнівати бога? Що за зло,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А не молоти раз у раз:

«Біда, біда, біда у нас!»

На ті слова до Степана

Сказав один старий газда: