Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

самого людинолюбства,- а й захищати її проти таких спроб і в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Але, кажучи про писаний договір, ми з іспанцем зовсім забули, що в його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З такими інструкціями мій гість і старий індіанець, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців - на тиждень. Ми умовилися, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг упізнати їхній човен. Потім я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли.

Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням і тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначив роки в своєму калей-дарі, хоча перевіривши його згодом, переконався, що в роках я не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх мандрівників, коли зі мною трапилась чудна й несподівана пригода, про яку ви зараз почуєте…

Одного ранку, коли я ще міцно спав у своєму притулку, до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

- Господарю! Господарю! Вони підходять, підходять!

Я миттю схопився на ноги, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у гайок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Повторюю: не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і дуже здивувався, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним вітрилом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від материка, а з південного боку острова. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у гаю, бо наближались не ті, кого ми чекали, і ми не знали - чи це вороги, а чи друзі.

Потім я вернувся додому по підзорну трубу. Приставивши драбину, я виліз на горбок, як завжди це робив, коли хотів, залишаючись непоміченим, роздивитись околиці.

Ледве я піднявся на горбок, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. Корабель був, безперечно, англійський, та й човен, як я міг тепер розпізнати, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це відкриття збентежило мене. Радість, яку я почув, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її неможливо. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене проти них. Передусім мені здавалось дивним, що англійський купецький корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських шляхів англійців. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останнім часом бурь не було. Якщо це справді англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти в засідці, ніж потрапити до рук розбійників та вбивць.

Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке перестерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили (вищої чи нижчої та підлеглої - все одно) і що його нам дано для нашого ж блага?

Випадок зі мною, про який ідеться, якнайкраще підтверджує слушність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємного голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви незабаром пересвідчитесь.

Невдовзі я побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись приставав з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло, самісінького мого порога, вигнали б мене і, вже напевне, забрали б усе дочиста.

Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я міг добре їх роздивитись. Це були, безперечно, англійці, принаймні більшість із них. Одного чи двох я, правда, прийняв за голландців, але помилився, як виявилось потім. Усіх було одинадцять, причому троє з них, очевидно, були полонені, бо не мали ніякої зброї, і, як мені здалось, були зв’язані. Я бачив, як четверо чи п’ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Один із полонених несамовито жестикулював і благав про щось; він, певно, був у страшному розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, проте поводилися стриманіше.

Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж тут П’ятниця крикнув мені своєю каліченою англійською мовою:

- О господарю! Дивись: білі люди так само їсти полонені, як дикі люди.

- Звідки ти знаєш, П’ятнице, що вони їх з’їдять?

- Авжеж, з’їдять! - упевнено відповів він.

- Ні, ні! Ти помиляєшся, П’ятнице,- сказав я.- Я боюсь, що вони вб’ють їх, але можеш бути певен, що вони їх не їстимуть.

Не розуміючи, що відбувається на березі, я стояв, охоплений невимовним жахом, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників замахнувся великим тесаком чи кинджалом