Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— Гер Шредер! Можете вести машину?

— Звичайно! — відповів той, нічого не розуміючи. — А при чому тут машина?

— Зараз я вам поясню. — Юрко підбіг до вчительки, заговорив до неї співчутливо: — Ольго Трохимівно, нам треба тікати! І хутчіше! Сергійка ми сховаємо в малиннику, а вночі прийдемо і поховаємо.

— Нікуди я не піду, — відказала вчителька. — Убили Сергійка, хай убивають і мене!

— Село спалять фашисти, — намагався переконати її Юрко, — і всіх людей перестріляють за цих есесівців. Нам треба йти звідси!

— Нікуди я не піду! Нікуди!

— Ольго Трохимівно! — гаряче заговорив Юрко. — Ви вчили бути нас мужніми. Будьте і ви мужніми до кінця. Нам треба йти, рятувати людей від загибелі. Інакше фашисти перестріляють усіх! — Він взяв за руку Ольгу Трохимівну, вивів її з хати, посадив на ґанку.

Слідом за ними вийшов Шредер.

— Гер Шредер, — попросив його Юрко, — допоможіть мені винести тіло забитого хлопчика з хати.

Німець поклав Сергійка на пропалену ковдру, разом винесли його на подвір'я, поклали в густому малиннику.

— Що ти хочеш робити? — запитав Шредер. — Я нічого не можу збагнути…

— Ми виїдемо на машині з села, — пояснив хлопець.

Вони знову зайшли в хату. Юрко забрав у забитих фашистів пістолети, зняв з перекладача чорний плащ, одягнув його, насунув собі на голову есесівську пілотку і сховав у кишеню масивні окуляри. У кухні був глибокий льох. Юрко відкрив ляду, поскидав у нього забитих есесівців та поліцая, закрив льох і підпалив облиту гасом постіль. Над нею знову засичало жовтувате полум'я.

— Тепер, — звернувся Юрко до Шредера, — виїдемо на «опелі» з села.

Хлопець взяв за руку Ольгу Трохимівну, підвів до машини, допоміг сісти, сам умостився поряд з Шредером:

— Зараз на пором! Під виглядом жандармів виїдемо з села… Розумієте, гер Шредер?

Німець мовчки повів машину до порома. Юрко дістав з кишені окуляри, одягнув їх, насунув на очі пілотку.

Над Прип'яттю сіявся дощ. Поромщик сидів у будці і, побачивши гестапівську машину, швидко побіг до неї. За ним вийшли з будки ще три жінки. Юрко почекав, поки поромщик Кузьма Карпухно підбіжить до машини, відкрив дверці і грубим голосом вигукнув:

— Ком! Шнель!

Карпухно підбіг. По його обличчю стікали краплі дощу.

— Дядьку Кузьмо, — тихо озвався Юрко.

— Тю на тебе! — відсахнувся від хлопця поромщик. — Чому це ти таку машкару на себе нап'яв?

— Так треба, — прошепотів Юрко. — Слухайте мене уважно. Підтвердите, як вас будуть питати, що в машині сиділо два німці. Один в ластовинні, а інший в окулярах, і ще був з ними поліцай Пилип Сорока. Вони везли якусь жінку Тепер скоріше перевезіть нас на той берег.

Юрко закрив дверці «опеля» і мовчки відкинувся на сидіння. До порома підійшли жінки і разом з Карпухном почали перевозити машину на протилежний берег. По темних, розбурханих хвилях витанцьовували краплі густого дощу. Пором поволі перетинав Прип'ять. Течія відносила його вбік від пристані, і жінка та поромщик напружували всі сили, щоб спрямувати його в потрібному напрямку.

Нарешті пором пристав до берега. «Опель» викотився на піщану дорогу, прибиту рясним дощем, і покотився по ній, пірнаючи в долини і прудко вибираючись на пагорбки.

Кузьма Карпухно довго спостерігав за машиною, потім здивовано озвався до жінок:

— Отака погода, а вони їздять. Ще й Пилипа Сороку прихопили з собою. Туди доїде, а назад доведеться на своїх брьохати по отакому дощу.

Машина від'їхала кілометрів з десять від села, і Шредер запитав Юрка:

— Куди ми тепер поїдемо?

— Тепер повернемо ліворуч, гер Шредер, — відповів Юрко. — Нам треба втрапити в Кремінецький ліс. Там сховаємо машину і повернемося в село.

Невдовзі «опель» пірнув у зелені лісові хащі. По обидва боки просіки підносилися височенні щоглові сосни. Чим далі, тим бір густішав. Юрко попросив Шредера звернути на вузеньку бічну просіку. Вони заїхали в зарості ліщини і зупинилися.

Юрко вийшов з машини, відчинив дверці, допоміг вийти Ользі Трохимівні. Обличчя в неї обгоріло, покрилося білими пухирями. На попечених руках теж здулися величезні пухирі. Дощ не вщухав. Юрко зняв плащ, накинув його на плечі вчительки.

— Підемо, Ольго Трохимівно, в село. Тепер ми відвели підозру від Жовтневого. Німці поїхали, і що з ними трапилось — ніхто не знає.

Учителька нічого не відповіла, мовчки пішла за Юрком та Шредером. Дощ ще більше посилився. Юрко повів Ольгу Трохимівну та німця по ледь примітній лісовій стежині. Опівдні підійшли до Прип'яті. На протилежному боці виднівся жерстяний дах хати лісника Трохима Свічки.

Юрко оглянувся на своїх супутників:

— Зараз я перепливу на той берег і прижену човен, а ви зачекайте мене.

Свічка здивовано глянув на Юрка, запитав стривожено:

— Ти чого прибіг у такий дощ? Що там у вас скоїлося?

— Човен треба, Трохиме Сергійовичу, мушу перевезти людей на цей берег.

— Яких?

— Як перевезу — побачите. Хай у вас до ночі побуде вчителька Ольга Трохимівна, ледве її гестапівці не забрали.

Свічка накинув на себе плащ, дав ще один Юркові:

— Вдягни, бо аж посинів від холоду.

Разом із Свічкою перепливли Прип'ять. Юрко підвів до човна Шредера та Ольгу Трохимівну. Лісник широко розкритими очима позирав на німця, мовчав, намагався хутчій перевезти гостей до свого берега.

Коли зайшли до лісникової хати, вчителька зняла плащ, сіла на лаві. Свічка глянув на її попечене обличчя, болісно вигукнув:

— Що з вами, Ольго Трохимівно? — І, не чекаючи відповіді, вибіг у хатину, приніс глек молока. — Намастіть опіки вершком, воно полегшає. Зараз я дружину гукну, вона в повітці соняхи вибиває.

Лісник намірився вийти з хати, але Юрко зупинив його.

— Трохиме Сергійовичу, гестапівці убили сина Ольги Трохимівни.