Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв

Одяг його був пошматований. Пробиратися голому лісом нелегко, голки і колючки впивалися в тіло. Треба було захищатися від укусів різних отруйних комах. І Блоттон зробив собі “з лика, якого було вдосталь навколо”, щось на зразок одягу. Ходити в лісі було небезпечно. І Блоттон заліз на дерево. Харчувався “кокосами”, пив дощову воду, що наливалася на листя, в дупла, крони дерев. Дороги до ракети він так і не зміг знайти. Гукав, але ніхто не обзивався.

— Ми також кликали вас, але ви не відгукувались.

Яких тільки потвор подибував Блоттон, блукаючи в лісах, яких небезпек уникнув!..

Він бачив ліси такої неймовірної висоти, що вони здалися йому спочатку високими горами, вкритими лісом.

— Кожне дерево здіймається на кілька сот метрів. Знизу ростуть трави такі високі, як наші дерева. Над травою — павутиння ліан завтовшки з корабельну щоглу і білі капелюшки грибів, наче куполи собору. Ліс — мов величезний сплутаний клубок, до того він густий і щільно напакований рослинністю. Цей ліс багатоярусний. У кожному ярусі — своя рослинність, свій тваринний світ. У середні яруси не проникають ні дощ, ні сонце, ні навіть люті венеріанські вітри. Тут похмуро і тихо, як на морській глибині. Тільки зрідка лунає гуркіт, наче гірський обвал, — це падають старі, підгнилі велетенські дерева. Навіть птахи й тварини середніх поверхів мовчазні. А на горішніх ярусах світліше, більше життя і гомону. В чашечках квітів було б зручно спати, якби не запаморочливий, хоч і дуже приємний запах. Листя на найвищих деревах таке велике, що кожним листком можна було б накрити будинок. Я часто виходив на “дах-майданчик” цього зеленого хмарочоса і прогулювався по листу, милуючись околицями. Деяке листя було вкрите ворсинами з метр завдовжки і в палець завтовшки, і я ходив між цими ворсинами, мов серед степової ковили.

— А тварини, птахи, рослини, комахи? — спитав цікавий Пінч.

— Їх повно в лісі. Коли б я сам не бачив, важко повірити, що сила життя може бути така велика. Венера — молода планета з невичерпною родючістю. В ній так буяють життєві соки, що рослини вибиваються з ґрунту, як нафтові фонтани з свердловин. Народження і смерть змінюють одне одного з незвичайною швидкістю. Я сам досі дивуюся, що лишився живий серед усіх цих небезпек. Ґрунт, трави, ліси буквально кишать живими істотами. В напівтемряві, серед вічного туману, копошаться велетенські комахи, гади, безперервно пожираючи одне одного. Щелепи працюють без відпочинку. Це якась м’ясорубка, конвеєр життя і смерті. В цьому лісі доводиться забувати про земні масштаби. Наші удави — пітони не більші за тутешніх вужів. Наші комахи для Венери — справжні мікроскопічні істоти… Якось мені довелося рятуватися від мурашок, кожна з яких була більша за мене. Іншим разом я витримав справжній бій з мухою. І, правду кажучи, мені легше було б впоратися з найбільшим земним орлом. На таргані я міг би їздити верхи, мов на велетенській земній черепасі. А птахи! Коли б ви бачили бій птахів! Це схоже на боротьбу двох літаків-винищувачів. Зустрів я і своїх старих знайомих — “кажанів”. Вони живуть на верхів’ях дерев, заселяючи тисячі гектарів лісової площі.

Неможливо розповісти про все, що я бачив, а я ж бачив тільки куточок Венери, — закінчив Блоттон.

— А яких звірів ви вважаєте найнебезпечнішими? — спитав Ганс.

— Шестируких, — відповів Блоттон. — Я досить добре вивчив їхнє життя. Мені здається, що це не тварини. Це люди Венери. Принаймні найвищі за своїм розвитком істоти на планеті. І якщо вони загинуть в боротьбі за існування, то тільки тому, що їм властивий незрозумілий, незвичайно міцний сон. Але, можливо, в процесі еволюції вони позбудуться і цієї природної вади.

— У всякому разі нас ця вада врятувала.

— Коли налагодиться регулярне сполучення між Землею і Венерою, боротьба між шестирукими і земними людьми неминуча, — мовив Вінклер.

— Це не так страшно. Шестирукі вражають своїх ворогів газами. Люди мають ще більш убивчі засоби. Коли б ми знали, що нас чекає газова атака, то могли б узяти з собою протигази. Одного кулемета досить для перемоги!

Закінчивши свою розповідь, Блоттон виліз з куреня, сів на сук і спустив ноги. Еллен, схожа на попелясту мавпу, пролізла до нього по суку і, подолавши свою гордість та соромливість, сказала:

— О Генрі! Я так страждала, так турбувалася про вас, так чекала…

Він байдужіше, ніж завжди, глянув на неї і відповів:

— І дарма! Те, що добре для Землі, погано для Венери. І навпаки, Еллен. І навпаки. — І він сухо засміявся.

Маленька, блідолиця попеляста мавпа не зрозуміла змісту, але добре зрозуміла тон, яким це було сказано. І вона мало не впала в Тиху гавань, що кишіла венеріанськими “крокодилами” і “амебами”.

А колишній наречений із звіриною спритністю, набутою в лісах, помчав повітряним корінням на берег, де Мері полоскала у водоймі білизну, грубо відштовхнув Стормера і з посмішкою на спотворених губах підійшов до Мері.

— Осінь і на Землі нерадісна, а на Венері вона жахлива: Живеш наче під душем. Брр! За день двадцять змін. Гарячий вітер змінюється крижаним, теплий дощ — градом, тиха погода — ураганом, і тумани, постійні тумани, — казав Блоттон, сидячи біля печери.

— На Землі є де сховатися від осені. Ніцца, Алжир, — зітхнула Делькро. — На Землі є гроші, а за гроші можна мати завжди весну.

— І на Венері теж є весна, тільки не добратися до неї: залізниці ще не прокладено і курорти не збудовано, — насмішкувато відповів Блоттон. — Так, час нам подумати про зиму.

На досаду Стормерові, лорд Генрі без будь-яких виборів і плебісцитів узяв на себе роль короля, вождя і диктатора “пасажирів”. Після своїх лісових пригод “здичавілий лорд”