Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

Кхаабр, як зрозумів Інтар, ділився на кілька частин. Біля моря розташовувався порт, і ця частина міста плавно перетікала в торговельну, котру розсікало надвоє Місто Примар — квартали, де років двісті тому спалахнула страшна хвороба, котра косила людей десятками. Тоді квартали ці були заселені здебільшого поденними робітниками, пралями, сміттярами й мітлярами, і сусідили, як і нині, з торговцями й кількома ремісничими гільдіями. Звідтіля люди, які тільки-но довідались про хворобу, дуже швидко втекли, а тодішній голова міста зробив те, про що й сьогодні розповідали тільки ближче до ночі, щоб уже налякатися, як слід: наказав одним стражникам оточити квартали, де лютував мор, а іншим — пройти вулицями, вичищаючи геть усе вогнем і крицею. Говорили, що кхаабрські маги захистили стражників від зарази. Так чи інакше, після цієї страшної різанини хвороба відступила. Про загибель самого міського голови розповідали легенди: то буцімто душі вбитих доконали його, то хвороба наздогнала за кілька десятків літ по тому його єдиного з усього міста, а за ним — і стражників… Але, швидше за все, всі або більшість із них спокійно дожили свого віку й померли у своїх ліжках.

А Місто Примар як стояло, так і залишилося — порожнє й тихе. Навіть волоцюги уникали ночувати у його напівзруйнованих будинках.

Інтара аж пересмикнуло, коли він почув цю історію, але потім хлопчик подумав, що таке місце на випадок чого стане й нічлігом, і схованкою. Примар убитих Інтар не боявся, тим більше, що перед ними й не був ні в чому винен.

На схід від страшного місця тяглися міські нетрі. А на захід — ремісницькі й торговельні квартали сягали аж внутрішньої стіни Старого Міста, розсипані навколо нього.

Інтар здивувався, що й у Кхаабрі було Старе Місто й внутрішня стіна, але пані Ерайша пояснила: нічого дивного в цьому немає.

— Бачиш, хлопчику, Імперію заснували воїни. Колись на цих землях перебували десятки дрібних держав, їх навіть країнами назвати смішно. Але одного разу якась країна здолала іншу в крихітній війні та приєднала до себе… Потім захопила третю й так далі… Кажуть, рід Імператора ведеться не перериваючись ще з тих часів. Тоді війни були звичайною справою, ось чому кожне місто неодмінно оточувала висока й неприступна стіна. Коли Імператори об'єднали безліч країн в одну, величезну, з єдиним зведенням законів і спільною для всіх мовою, настав мир — і він зберігається нині. Імперія ні з ким не воювала вже кілька сторіч, якщо не брати до уваги сутичок із варварами на східних і північних кордонах… Ну, отож, коли припинилися війни, людей почало народжуватися більше, розвивалися торгівля, ремесла, розрослися міста… І за колишніми фортечними стінами почали зводити нові будинки, прокладати вулиці… Ось чому в кожному великому місті ти знайдеш і мале, набагато стародавніше. Їхні долі відрізняються, але не особливо. От у Столиці — що розташовується за внутрішньою стіною?

Інтар замислився.

— Палац Імператора. Там живуть ці… ну, хто при його дворі служить… Та інша знать. До пуття я не знаю, вже мене б туди ніхто не пустив…

— От і в нас за стіною живе міський голова, в руках у якого міська скарбниця, ще дехто зі знаті, будинок суду там-таки… За стінами ховають те, чим Імперія найбільше дорожить, — владу, багатство.

— Виходить, усі гроші за стіною? — посміхнувся Інтар.

— Та ні, звісно. Он і в наших кварталах не бідні люди живуть. А в тих, хто гроші не золотом, а перлами рахує, садиби в Західному Кхаабрі, — там і зелено, й ставки рукотворні, й гарна морська затока…

Інтар кивав. Ось куди треба буде поткнутися, щойно весна настане. За один день справи не зробиш, придивитися доведеться. Ну, нічого, як-небудь три-чотири ночі переб'ється на вулиці. Пані Ерайші відкриватися він не збирався — вона допомогла бездомному хлопчиськові, але вже злодія точно переховувати не стала б. А якби він приніс у її дім гроші, а вона випадково їх знайшла… Інтар не знав, чим би це скінчилося, але й перевіряти не збирався. Випадку з Харизом йому вистачило.

Тож краще він навесні розпрощається з доброю пані.

Зробити ж схованку де-небудь у Місті Примар, а жити в пані Ерайші, поки не збере потрібну суму, хлопчик теж не хотів — примари примарами, а все-таки краще він грошики ночами сам стерегтиме від живих людей. Так спокійніше. Та й коти Інтарові, зізнатися, вже остогидли, й Жучкові набридло майже постійно сидіти замкненому в темній повітці. Навесні треба було йти геть.

Весна настала несподівано. Вона наступила на хребет дощовій зимі, разом зломила його. Сонце тріумфально засяяло одного ранку й більше вдень не зникало. Замість важких хмар наввипередки з теплим вітром ганялися одне за одним пухнасті, мов кошенята, хмаринки. Калюжі підсохли за кілька днів, і широколисті кущі обсипало величезними червоними та жовтогарячими квітами. Світ став теплим і радісним, тож Інтар почувався в ньому вже доволі затишно.

— Мені час іти, пані Ерайше, — сказав він якогось ранку за сніданням. — Красно дякую за турботу, тільки я не можу назовсім тут залишатися.

Жінка кивнула.

— Я б залишила тебе, якби не твій пес. Але, думаю, ти не зможеш розлучитися з ним, так само як і я з жодною із моїх кішок.

— Так і є, — кивнув Інтар, — тож я пішов збиратися.

Жінка його не затримувала. Вона звикла до хлопчика, однак ніяка дитина не могла посісти в її серці місця, відведеного котам. Тому розлучилася вона з Інтаром без сліз, дала йому в дорогу баклагу з водою, їжі днів на два та три золоті міддю. Хлопчик щиро подякував. Але ось хто справді радів, що вони йдуть, то це Жучок. Цілу зиму він прожив у повітці, в будинку з мерзенним котячим запахом, гуляв тільки на мотузці й навіть жодного разу не зміг загнати на дах хоча б