Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

— Що ви маєте на увазі?

— Цей негідник має рацію в тому, — пояснив Ройс, — що панна Армстронґ зомліла з ножем у руці. Але він бреше, що вона схопила ніж для того, щоб убити батька. Навпаки, вона це зробила, щоб його захистити.

— Отже, щоб захистити, — повільно повторив інспектор Гілдер. — Але від кого?

— Та від мене, — відповів секретар убитого.

Аліса збентежено зиркнула на нього, а тоді мовила грудним голосом:

— Незважаючи на все, Патрику, я рада, що ти такий відчайдух.

— Ходімо на горище, і я покажу вам, як було здійснено це трикляте вбивство.

Секретар мешкав на горищі, хоча воно було замалим для такого велетня, як він. Там, справді, як свідчили залишені сліди, розігралася жахлива драма. Посередині, на підлозі, лежав великокаліберний револьвер так, як його кинули; ліворуч від нього валялася пляшка віскі, відкоркована, але не спорожнена. Скатертина на столику була стягнута і зім'ята, а через все підвіконня тягнувся шматок тієї самої мотузки, що заплуталася на нозі у небіжчика. Дві розбиті вази лежали на полиці каміна й одна — на килимку.

— Я був напідпитку, — сказав Ройс, і ця простота передчасно постарілого чоловіка викликала враження ніяковості дитини, якій уперше сказали «не можна» — Вам про мене відомо все, — хрипко продовжував він, — кожен з вас знає мою історію, яка може закінчитися так само, як і почалася. Колись я був розумною людиною і міг би стати щасливим. Армстронґ порятував мене від барів та ресторанів, чим зберіг залишки здорового глузду і тіла — бідолаха завжди був добрим до мене. Єдине, що він мені не дозволяв, це одружитися з Алісою, хоча всі казали, що в цьому він мав рацію. Що ж, судіть самі, я в деталі вдаватися не збираюся. Он туди, в куток, закотилася моя недопита пляшка віскі, а ось, на килимку, лежить мій вистріляний револьвер. На трупі ви бачили мотузок із моєї скрині, а з оцього вікна його викинуто. Немає сенсу давати роботу детективам, аби вони докопувалися до причин цієї трагедії: вони цілком банальні, як і все у цім світі. Я заслуговую шибениці й, слава Богу, на цьому все й закінчиться.

Делікатно зітхнувши, поліцейські оточили безборонного велетня, готуючись вивести його геть, але цьому завадив отець Браун, який сів навпочіпки на килим у дверному проході й, здавалося, заглибився у дивну молитву. Як особа, що безсторонньо ставилася до реакції на неї у мирському оточенні, він застиг у тому положенні, лише повернув до товариства своє кругловиде обличчя, набувши кумедної схожості з віслюком, у якого людська голова.

— Послухайте, шановні, — добродушно сказав він, — майте ж хоч залишок совісті. Так діло не піде. Спершу ви сказали, що не знайшли жодної зброї. Але тепер її аж забагато: маємо ніж, яким можна було заколоти жертву, мотузку, котрою можна було її вдавити, і пістолет, яким можна було її застрелити, — але, врешті-решт, вона ламає собі карка, випавши з вікна! Так не піде. Тут явне марнотратство сил і часу. Він опустив голову і несхвально похитав нею, точнісінько як віслюк, що пасеться на траві.

Інспектор Гілдер не встиг і рота відкрити, щоб сказати щось дуже серйозне, як гротескна постать на підлозі смиренно продовжувала:

— І ці три неймовірні речі… Перша: дірки на килимі, куди увійшли всі шість куль. Навіщо комусь розстрілювати килим на підлозі? Хіба що п’яний побачив, що голова мертвого ворога щирить на нього зуби? Він не намагався присікатися до його ніг чи взяти в облогу його капці. Тепер — друга: ця мотузка.

Промовець трохи піднявся, відірвав руки від килимка і, застромивши їх у кишені, залишився на колінах.

— Як же треба напитися, аби замість того, щоб обмотати жертву довкола шиї, обплутати її ногу? Якби Ройс був таким п’яним, то надовго заснув би непробудним сном. І, нарешті, третя, найочевидніша: пляшка віскі. Навіть якщо припустити, що два алкоголіки побилися за пляшку віскі, то невже переможець жбурне її в куток, де з неї витекла б половина вмісту? Алкоголік ніколи в світі так не вчинить.

Він незграбно поволі звівся на ноги і звернувся до самозваного вбивці:

— Мені страшенно прикро, мій любий злочинцю, але ваше зізнання — цілковита нісенітниця.

— Отче, — раптом промовила Аліса Армстронґ низьким голосом, — можна з вами поговорити наодинці?

Прохання дами змусило священика звільнити дверний прохід і перейти до сусідньої кімнати, але тільки-но він зібрався щось сказати, як дівчина почала першою і з підвищеною інтонацією:

— Ви — кмітлива людина. Бачу, що ви намагаєтесь врятувати Патрика. Але не варто цього робити. Уся ця справа — темна, як ніч, і що більше деталей ви з’ясуєте, то більше знайдете доказів винуватості того безталанного чоловіка, якого я кохаю.

— Чому ж це? — запитав отець Браун, незворушно дивлячись на неї.

— Тому, — з такою ж незворушністю відповіла дівчина, — що я на власні очі бачила, як він здійснив той злочин.

— Гм, і що ж він вчинив? — спокійно поцікавився Браун.

— Я була у цій кімнаті, суміжній з Патриковою, — пояснила вона. — Обоє дверей були зачинені, але я раптом почула вигук, якого ще в житті не чула: «Чорт! Чорт! Чорт!», а тоді двері стряс перший постріл із револьвера. Поки я відчиняла одні, а потім другі двері, пролунало ще три постріли. Зайшовши в кімнату Патрика, я побачила там повно чаду, а у руці мого бідолашного нерозумного Патрика ще димів револьвер. Я була свідком, як він вистрілив останню кулю, а тоді накинувся на мого батька, який від страху припав