Ян Ілліч Таксюр - Гумор та сатира

class="book">І каже вперто і крізь зуби:

— Ти не патріот.

Панове, загадка така:

Тільки мені здається,

Що хтось з нас ідіот?

Смерть олигарха

Уколы, ток, припарки…

Никто помочь не смог.

Не стало олигарха —

Больница. Холод. Морг.

Потом друзья и дамы,

Знакомое ворьё,

Собравшись возле ямы,

Шептали: «Ё-моё!

Вот, кажется, вчера лишь

Творили дерибан,

Да как же так, товарищ?

Куда же ты, Вован?»

Умерший, молча, слушал

Убогие слова.

Они терзали душу,

Душа была жива.

И видела поминки,

И тамаду-мурло,

И как хамоном Зинку

За шторою рвало.

И всё казалось гнилью

Кому теперь? Накой?

Дома и банки плыли

Смердящею рекой.

И в духоте, без света,

Полна стыда и слёз,

Душа ждала ответа

Лишь на один вопрос.

Куда? Навеки в муку,

Где ад и темнота?

Или протянет руку

И ей Господь с Креста.

И плакала устало,

Но милосерден Бог.

Надежда трепетала,

Как на ветру листок.

Плач про народ незбагненний

Ось народ.

Під синім небом, серед білих хмар

Він крізь час, мов ріка,

Лине і лине…

— Звідки і хто ти, народе гарний?

— З України.

— Де були ви, люди?

Що шукали? Чом зігнулися сумно

Мов колосся під вітром у полі?

— Де були? Та усюди.

Що шукали? Та, мабуть, того,

Чого в світі мало — кращої долі.

— Хто ж ті мудрі, хто ж ті добрі,

Що водили вас по світах

І в будні, і в дні Великодні?

— Та вожді наші та керманичі народні.

Тільки мудрі вони не дуже, та й…

(Глянули карі очі за обрій,

Глянули сині очі у небокрай)

Та й зовсім вони не добрі.

— Що ж робили ви, як ходили?

На що поклали ви силу?

— Ми ходили та просили,

Просили, просили.

— Що ж, ті сильні та багаті, у кого просили,

Щось вам дали?

— Ні, не дали, бо ми їм не милі.

Ні, не дали, ще й плювали

У личка нам білі.

— Що ж ви будете робити, України діти?

— Знову будемо просити, просити.

Чекати, може, станемо гідні.

— А скільки ж вам ще чекати,

Бідні ви, бідні?

— Ой, не знаєм, не знаєм,

Нікому ми не потрібні.

— Ох, неправда, це неправда, —

Мовила Божа Мати, —

Чи просили ви у Того,

Хто все в світі може?

— Це у кого?

— У Бога, — каже Матір Божа. –

Чи просили в Мого Сина,

Сини України?

— Не просили, бо не треба,

Бо нас вчили, що немає Господа на небі.

Нас учили, що ми горді,

Що усе здолаєм,

Що права і свободи та усякий добробут

Ми самі здобудемо для рідного краю.

— Де ж ви візьмете все добре

Та гарне, та росою умите?

— Знову будемо просити, просити,

Просити.

— А у кого?

— Нам укажуть вожді наші народні.

— Що ж, вони до вас добрі?

— Ні, не добрі, не чесні

І нікуди не годні.

— Що ж, ті люди, в кого маєте

Просить собі долі,

Ті вас люблять?

— Ні, не люблять, зневажають,

За сміття на дорозі вважають,

Так, що серце щемить від болю.

Заплакала Пречистая,

Заплакала Матір Божого Сина:

— Ох, нещасні, горді та вперті

Діти твої, Україно…

Злочинний режим повертається

Я голос чув: «Ми прийдем знову,

Злочинний прийде знов режим…»

І раптом входить Янукович,

І йде Азаров поруч з ним.

Стояла ніч. Ще спали півні.

Страшне видіння, голоси:

«Ми підлікуєм нашу гривню,

Дамо за безцінь ковбаси,

І газу буде в нас чимало…».

Так підло вабили мене,

А ще в руках вони тримали

Щось соковите і смачне.

І посміхалися криваво,

З того, смачного, капав сік.

Хотів я крикнуть «Геть!» чи «Слава!»,

Але від голоду не зміг.

Жахлива мить! По тілу піт лив,

Я ледь не зрікся всіх ідей!

І