Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

Згадка про театр пройняла холодним потом. Аж між лопатками потекли противнющі льодяні цівки. Що було б досі з нею, якби тоді, біля театру, не стояв Арсен?!

Ангел-охоронець не дав їй тоді загинути, впасти у багно. Але через ту нічну зустріч з цим іродом, через ту втечу вона втратила надію потрапити до театру, на сцену, яка й досі їй сниться. Через нього все у її житті поламалося. Хоча, не тільки через нього. Є ще один, Артист…

– Надо же! Кого я вижу! Неужели… э… Дана? Та самая? Я ведь говорил, что от меня не убежишь? Говорил. Говорил, что у меня глаз – алмаз? Говорил. Ну вот. А это кто? Да ты что, прибалдела? Кто это, спрашиваю?

– Моя бабуся, – Дані здалося, що за неї відповів хтось інший, бо це був не її голос.

– Все понятно. Милая и добрая Красная Шапочка принесла своей одинокой бабушке пирожков на хутор. А тут и Серый Волк – зубами щелк, щелк, щелк: «Сейчас я тебя, Красная Шапочка, съе-е-ем!» Или… Нет, сначала «или», а уж потом съем.

Ткачов явно був напідпитку.

– Богоданцю, чого ж ти не запрошуєш до столу? Ниньки ж празник великий – свята Покрова, а в нас такий гість поважний, – Димка, що спочатку оніміла від того візиту, оговталася і поспішила Дані на поміч. Обняла її за плечі, погладила між лопатками, ніби відчула ті льодяні струмочки і витерла їх теплою шкарубкою долонею. – Не мельтешися, моя пташко, заспокойся, все буде добре, – прошепотіла.

– Ох и люблю я этот праздник святой Коровы!

Ткачов голосно засміявся. Певно, йому здалося, що він утнув щось дуже веселе і дотепне. Пішов до другої кімнати, гепнувся на лавку біля стола, накритого старим вишиваним обрусом.

– Куда не зайдешь – везде стол накрыт. А еще говорят, что здесь люди бедно живут. Брешут, хитрюги, западенцы, кулачье недобитое. Ох и брешут!

– Щоб на тебе собаки брехали! Щоб ти зозулі не почув! Щоб тебе хробак за язик вхопив! – прошепотіла Димка свої найстрашніші прокльони і пошкутильгала за непроханим гостем. – Може, наливочки медової?

– Медовухи, что ли?

– Еге ж, з гречаного меду і на семи травах настояна. Через те вона така темненька. Бо ж і гречка, і …

– Да ладно тебе, бабка! Светленькую я уже сегодня попробовал. Сгодится и темненькая. Ставь свою чудо-медовуху!

– Але щоб ви-те знали, то не просто горілка, то дуже, дуже помічна, дуже пользітєльна медовуха. А найбільш для чоловічого здоров’я.

– Здоровьем меня природа-матушка не обидела. Но лишней силы не бывает – что больше, то лучше. А потом пойдем с тобой, Красная Шапочка, делать «или». У твоей бабушки ведь есть сеновал? Впрочем, можно бабушку отправить на сеновал и тем временем поэксплуатировать ее кровать. Как думаешь, выдержит она нас? А то я бываю очень буйный во время «или». Ну выбирай сама – кровать или сено. Разрешаю. Я сегодня в юморе. А может, ты хочешь с двумя сразу? А? Я ведь не один приехал, а с сюрпризом. Да еще с каким!

Він вийшов у двір.

– Эй, товарищ Лесик! Хошь выпить за празник святой Коровы? – закричав. – Тогда заходи. Чего ты там расселся? Тоже мне конспиратор хренов. Меня притащил в эту глухомань, а сам прячется. Заходи, говорю!

З «воронка» вийшов Федір. Зайшов до кімнати, обвів її якимсь провинно-ностальгійним поглядом.

– Господи! – перехрестилася Димка і аж на стілець упала. – Телесику, це ти?

– Бабка, ты че, сбрендила? – зареготав Ткачов. – У тебя ум за разум заходит, что ли? Нет, это же надо – назвать оперуполномоченного НКВД по особым делам Федора Лесика каким-то Телесиком. Да ты хоть представляешь, что он может с тобой сделать, этот приятный с виду человек? Да от него даже птичка в небо не улетит. И змей тоже не уползет. Не уползет змей, пусть даже не надеется.

– Припиніть, товаришу майор! Ви п’яний! – обірвав Ткачова Федір. – Не слухайте його. Проїжджали ми біля хутора, от і захотілося побачити стару знайому. А ви тут, виявляється, обидві. Ще приємніше.

– Это я-то пьяный? Я? Разве мы не вместе в селе, в того старого пердуна житневкой заправлялись? Теперь ты, значит, ни в одном глазу, а я пьяный? Так нечестно, товариш Лесик!

Ткачов налив червонувато-бурий напій у дві чарки, одну підсунув Федорові, другу підніс до рота, але випити не встиг – Федір забрав її і поставив на стіл.

– Вересовий мед? – усміхнувся іронічно-запитально. – Часом не такий, пані Димко, яким ви пригостили солдатів у Першу світову війну? Бо щось мені не дуже хочеться вмирати і аж на третій день воскресати. У мене на ці три дні, знаєте, пані Димко, дуже багато справ заплановано.

– Боронь Боже! – замахала руками Димка. – Що ти… Що ви-те таке балакаєте, товаришу уполномочений?! Як можна?! То вересовий мед до празника, просто наливочка. І смачна, і помічна. Хіба ж я не пригощала тебе… вас такою, як ви-те в гості приїжджали, про Богоданцю і Юрка Книгу розпитували?

– О, так вы, значит, старые знакомые? Можно даже сказать, друзья? Что ж ты, змеелов хренов, мне не говорил? Информатор ему, видите ли, сообщил… Да ты, оказывается, сам…

– Тоді і ви пили зі мною, – Федір ніби й не чув Ткачова, посміхався до Димки.

– І зараз вип’ю. А чого? Чого б то не випити заради празника святого і гостей? – Димка поставила на стіл ще одного шкалика, налила, перехилила. – Ну