Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Зачини двері, тягне.

— Хто тут? — злякалася Злата.

З-за манускриптів висунулася незадоволена щурина морда. Від несподіванки королева відсахнулася. Щур, мабуть, злякався не менше, тому що відразу ж сховався у своїй схованці. Якийсь час Злата стояла в нерішучості, а потім цікавість узяла гору над страхом. Вона навшпиньках підійшла до шафи і, витягши товстелезний том, зазирнула всередину. З-за книжок знову з’явився щуриний ніс.

— Сподіваюся, з тобою немає кішки, щуроловки й інших подібних жахів? — з побоюванням запитав його власник.

— Ні, а що ти робиш у книжковій шафі? — поцікавилася Злата.

Переконавшися, що йому нічого не загрожує, щур виліз зі схованки й нахабно сів на полицю.

— Дивне запитання. Гризу граніт науки, звичайно. Щоправда, іноді вдається позичити в бібліотекаря шматочок-інший сиру. Це, звичайно, смачніше і, найголовніше, там вітамінів більше.

— Це ти в бібліотеці навчився розмовляти? — запитала королева, з цікавістю розглядаючи вченого пацюка.

— От іще! Я з народження не німий. У нас у роду споконвіку німих не було, — фиркнув щур.

— Щось я не помічала, щоб щурі вміли говорити по-людськи, — посміхнулася Злата.

— По-людськи ти не розумієш. Просив же тебе зачинити шафу. Не люблю протягів. А в тому, що ми можемо з тобою поговорити, немає нічого дивного. Ти зачарована.

— Дурниці. Чари вже давно не діють, — заперечила Злата, подумавши, що щур міг би поводитися трішки шанобливіше.

— Це ти кому-небудь іншому розкажи. Якщо ти від народження пов’язана з чарами, то нікуди тобі від цього не подітися. А що ти шукаєш у моїй шафі? — раптом запитав хвостатий співрозмовник.

— Літописи десятилітньої давності.

— Це щось з новенького? Не поважаю. Ніякого смаку. Куди як приємніше ознайомитися зі старими рукописами. Хочеш, покажу? — запропонував мешканець шафи.

— Дякую, але я вже знайшла те, що мене цікавить, — відмовилася Злата.

— Як знаєш, я просто намагався бути гостинним, — невдоволено фиркнув щур і шмигнув у нірку.

Злата дістала потрібний том, перегорнула його від початку до кінця й не знайшла ні рядка про народження близнюків. Закривши марну книгу, вона рішуче постукалася в щурину нору.

— Ну що тобі ще? — неохоче буркнув щур, висунувши ніс.

— Скажи, це твоя робота? Ти з’їв сторінку книги? — сердито запитала Злата.

— Ото ще! Мені новомодні твори не до смаку.

— Тоді чому тут немає нічого про народження принців?

— А я звідки знаю? І взагалі, я пошукав би відповідь в іншому місці, — сказав щур.

— Ти мені допоможеш? — підвелася духом Злата.

— Усе залежить від того, як поставити запитання, — глибокодумно промовив щур і пояснив: — Якщо ти запитуєш, чи можу я тобі допомогти ні з сього ні з того — це одне, а якщо щодня після цього я одержуватиму шматок сиру й ванільний сухарик, то це зовсім інша річ.

— Ну звичайно, ти одержиш і сир, і сухарики, а щонеділі навіть медяник, — пообіцяла Злата.

— Що ж, я відчуваю, як моє бажання допомогти тобі зростає з кожною хвилиною, — задоволено кивнув щур.

— Я сьогодні ж попрошу бібліотекаря приносити тобі їжу.

— Що?! Якщо ти розповіси про нашу розмову цьому кровожерливому лиходію, я тебе більше знати не хочу!

Правду кажучи, добродушний, худорлявий бібліотекар був схожий на кровожерливого лиходія не більше, ніж пацюк на жирафа, тому Злата не зрозуміла, що так сильно обурило її співрозмовника. Тим часом щур, нервово походжаючи по полиці, невдоволено бубонів собі під ніс:

— Спочатку він тягав сюди кішку, потім ставив капкан, а тепер того й чекай, насипле мені в обід щуриної отрути.

— Він тобі нічого не зробить, чесне королівське. Тільки обіцяй, що не псуватимеш книжок, — сказала Злата.

— Буду я папір гризти, якщо мене годуватимуть ванільними сухариками! — вигукнув щур і, вирішивши, що королівському слову можна вірити, додав: — Я б просто зараз тобі допоміг, але на голодний шлунок нічого на розум не йде.

Схиливши голову набік, він очікувально уп’ялився на Злату намистинками очей, і тій нічого не залишалося, як йти за сиром. Підкріпившись, щур витер лапами мордочку й потягнувся.

— Після такого ситного обіду не гріх і відпочити.

Він шмигнув у нірку, але Злата встигла схопити його за хвіст.

— Зачекай, сірий крутію. Ти ж обіцяв мені допомогти. Якщо не дотримаєш слова, завтра замість сиру я принесу кота з гострими пазурами.

— Хіба я відмовляюся? Тільки зараз пізно, точніше, рано. Загалом, він приходить уночі, коли тут нікого немає.

— Хто приходить? — не зрозуміла Злата.

— Чарівник. Крім нього, тобі ніхто не допоможе.