Євген Петрович Петров - Золоте теля

Корейко, сидячи перед грубкою і дивлячись на документи, що судомилися в огні, — беріть, бо й цього скоро не буде. Валюти не тримаю.

— От я й мільйонер! — вигукнув Остап з веселим подивом. — Здійснилися мрії ідіота!

І Остап враз відчув якусь розчарованість. Його вразила буденність усього, що сталося; його здивувало те, що світ не змінився в цю ж хвилину, і що нічого, ну зовсім нічого не сталось навколо нього. І хоч він знав, що ніякі таємничі печери, бочки з золотом і лампочки Аладіна в наш суворий час не типові, все ж йому чогось було жаль. Йому стало навіть трохи скучно, як Роальду Амундсену, коли він, пролітаючи дирижаблем «Норге» над Північним полюсом, до якого добирався все життя, без захоплення сказав своїм супутникам: «Ну, от ми і прилетіли». Внизу була бита крига, тріщини, холод, порожнеча. Таємницю розкрито, мети досягнено, робити далі нічого, і треба міняти професію. Але печаль хвилинна; бо попереду слава, пошана, — звучать хори, стоять шпалерами гімназистки в білих пелеринах, плачуть старенькі матері полярних дослідників, з'їдених товаришами по експедиції, виконуються національні гімни, спалахують ракети, і старий король притискає дослідника до своїх колючих орденів і зірок.

Хвилинне розчарування швидко минуло. Остап повкидав пачки в мішечок, люб'язно запропонуваний Олександром Івановичем, взяв його під руку і відкотив важкі двері товарного вагона.

Свято закінчувалося. Ракети золотими вудками закидалися в небо, виловлюючи звідтіль червоні і зелені рибки, холодний вогонь бризкав у вічі, крутилися піротехнічні сонця. За халупою, де містився телеграф, на дерев'яній сцені йшла вистава для кочівників. Деякі з них сиділи на лавах, інші дивилися виставу просто з своїх сідел. Часто іржали коні, літерний поїзд був освітлений з хвоста до голови.

— Ага! — вигукнув Остап. — Банкет у вагоні-ресторані! Я й забув! Яка радість! Ходімо, Корейко, я вас пригощаю, я всіх пригощаю! Згідно закону гостинності! Коньяк з лимончиком, кльоцки з дичини, фрікандо з шампіньйонами, старе угорське, нове угорське вино, шампанське!

— Фрікандо, фрікандо! — сказав люто Корейко. — А потім посадять. Я не хочу себе афішувати!

— Я обіцяю вам райську вечерю на білій скатертині, — наполягав Остап. — Ходімо, ходімо! І взагалі скиньте схиму, годі бути відлюдником! Поспішайте випити вашу порцію спиртних напоїв, з'їсти свої двадцять тисяч котлет. А ні — то налетять сторонні суб'єкти і зжеруть вашу пайку. Я влаштую вас у літерному поїзді, я там своя людина, — і вже завтра ми будемо порівняно в культурному центрі. А там з вашими мільйонами… Олександре Івановичу!..

Великому комбінаторові зараз хотілося робити всім щось добре, хотілося, щоб усім було весело. Почорніле Корейкове обличчя гнітило його, і він почав умовляти Олександра Івановича. Він погоджувався з тим, що афішуватись не слід, але ж не варто і морити себе голодом. Остап і сам не розумів, навіщо потрібен йому цей веселий табельник, та, щось почавши, він уже не міг спинитися. Під кінець він навіть почав погрожувати.

— Ось будете сидіти на своєму чемодані, а якогось погожого дня заявиться до вас костомаха — і косою по шиї. Ну? Уявляєте собі атракціон? Поспішайте, Олександре Івановичу, котлети ще на столі. Не будьте твердолобим.

Після втрати мільйона Корейко став ще м'якішим і податливішим.

— Може, й справді провітритись? — сказав він ще не зовсім певним голосом. — Прокотитись до центру? Звичайно, без всяких шиків, без цього гусарства.

— Яке вже тут гусарство! Просто два лікарі, громадські діячі, їдуть до Москви, щоб відвідати Художній театр і на власні очі побачити мумію в Музеї витончених мистецтв. Беріть чемодан.

Мільйонери пішли до поїзда. Остап зневажливо помахував своїм мішком, мов кадилом. Олександр Іванович посміхався ідіотською посмішкою. Літерні пасажири прогулювалися, намагаючись триматися ближче до вагонів, тому що вже чіпляли паровоз. В темряві блимали білі штани кореспондентів.

В купе на горішній полиці Остапа лежала якась незнайома йому людина і читала газету.

— Ну, злазьте, — по-дружньому сказав Остап, — прийшов хазяїн.

— Це місце моє, товаришу, — зауважив незнайомий. — Я Лев Рубашкін.

— Знаєте, Лев Рубашкін, не розбуджуйте в мені звіра, ідіть звідсіль.

Великого комбінатора штовхав на сварку безтямний погляд Олександра Івановича.

— На тобі! Новина! — сказав задирливо кореспондент. — Хто ви такий?

— Не ваше собаче діло! Кажуть вам — злазьте! І злазьте!

— Кожний п'яний, — завищав Рубашкін, — буде тут хуліганити.

Остап мовчки схопив кореспондента за голу ногу. На крики Рубашкіна збігся весь вагон. Корейко про всяк випадок відійшов на площадку.

— Б'єтесь? — запитав Ухудшанський. — Ну, ну! Остапа, який уже встиг уперіщити Рубашкіна мішком по голові, тримали за руки Гаргантюа і письменник-товстун у дитячій

курточці.

— Хай він покаже квиток! — надривався великий комбінатор. — Хай покаже плацкарту!

Рубашкін, зовсім голий, переплигував з полиці на полицю і вимагав коменданта. Відірвавшись від дійсності, Остап теж наполягав викликати начальство. Скандал закінчився великою неприємністю; Рубашкін пред'явив і квиток, і плацкарту, після чого трагічним голосом почав вимагати, щоб показав овій квиток Бендер.

— А я не покажу! Принципово! — заявив великий комбінатор, поспішно залишаючи місце скандалу. — У мене такі принципи!

— Заєць! — завищав Лев Рубашкін, вискочивши в коридор голий. — Звертаю вашу увагу, товаришу комендант, тут їхав заєць!

— Де заєць? — вигукнув комендант, і в його очах засвітився гончий блиск.

Олександр Іванович, боязко причаївшись за причілком трибуни, вглядався в темряву, але нічого не міг побачити. Біля поїзда хиталися якісь постаті, підстрибували цигаркові вогники і чути було: «Прошу пред'явити!»—»А я вам кажу, що я принципово…» — «Хуліганство!» — «Хіба не так? Адже правильно?» — «Мусить же хтось їхати без квитка?» Стукнули буферні тарілки, над самою землею прошипіло гальмове повітря, і світлі вікна вагонів рушили з місця. Остап ще гороїжився, та повз нього вже їхали смугасті канапи, багажні сітки, провідники з ліхтарями, букети і пропелери у стелі вагона-ресторану. Залишався банкет з шампанським, з старим і новим угорським вином. З рук вирвалися кльоцки з дичини і помчали у ніч. Фрікандо, ніжне фрікандо, про яке так захоплено розповідав Остап, залишило Гремячий Ключ.

Олександр Іванович підійшов.

— Я цього так не залишу, — бурмотав Остап. — Кинути серед пустелі кореспондента радянської преси! Я підійму всю громадськість! Корейко! Ми виїжджаємо першим же кур'єрським поїздом! Закупимо всі місця в міжнародному вагоні!

— Що ви, — сказав Корейко, — який там кур'єрський! Звідсіль ніякі поїзди не ходять. За планом експлуатація почнеться лише через два місяці.

Остап підвів голову. Він побачив чорне абіссінське небо, дикі зорі і все зрозумів. Та обережне нагадування Корейка про банкет надало йому нових сил.

— За горбом стоїть літак, — сказав Бендер, — той, що прибув на урочисте свято. Він полетить уранці. Ми встигнемо.

Для того щоб встигнути, мільйонери