Болеслав Прус - Фараон

— Ну, ну, — відповів царевич і знову замислився.

«Хтось доторкався до мене тут і там однаково спритно. Чи була якась різниця?.. Здається, була, може, тому, що тут я був підготовлений до цього чуда, а там воно було для мене несподіваним… Але тут показували мені мого двійника, а там не зуміли цього зробити… Дуже мудрі ці жерці!.. Цікавий, би я був знати, хто мене так добре вдавав — бог чи людина?.. О, дуже мудрі ці жерці, і я навіть не знаю, кому з них більше вірити: нашим чи фінікійським?..»

— Слухай, Тутмосе, — мовив він уголос — Треба, щоб вони приїхали сюди… Адже я мушу побачити свого сина… Нарешті вже ніхто не матиме права вважати себе достойнішим од мене…

— Чи зараз має приїхати достойна Сара з сином?..

— Хай приїжджають якнайшвидше, якщо тільки здоров’я їм дозволить. Біля палацу є багато гарних будинків. Треба тільки вибрати місце серед дерев, затишне й прохолодне, бо незабаром почнеться спека… Нехай і я покажу світові свого сина!..

І він знову поринув у глибоку задуму, яка навіть почала непокоїти Тутмоса.

«Так, жерці мудрі! — думав Рамзес. — Що вони дурять людей, навіть грубими способами, я про це знав. Бідний священний Апіс! Скільки штурханів він дістає під час процесії, коли селяни падають перед ним ниць!.. Але щоб вони обдурювали мене, цьому б я не повірив… Голоси богів, невидимі руки, чоловік, якого обливали смолою, — все це були тільки приспівки… А потім завів свою пісню Пентуер про зменшення землі й населення, про урядовців і фінікійців, а все для того, щоб відвернути мене від війни…»

— Тутмосе! — мовив він раптом.

— Падаю перед тобою ниць…

— Треба поступово стягти сюди полки з приморських міст. Я хочу влаштувати огляд і нагородити їх за вірність.

— А ми, знатні, хіба не вірні тобі? — запитав збентежено Тутмос.

— Знать і військо — це одне ціле.

— А номархи й урядовці?..

— Знаєш, Тутмосе, що навіть між урядовцями є вірні люди, — відповів царевич. — Більше того, навіть між фінікійцями!.. Але на багатьох високих посадах є зрадники…

— Заклинаю тебе богами, тихше, — шепнув Тутмос, злякано заглядаючи до другої кімнати.

— Ого! — засміявся царевич. — Звідки ця тривога? Виходить, і для тебе не таємниця, що в нас є зрадники…

— Я знаю, про кого ти кажеш, царевичу, — відповів Тутмос, — бо ти завжди був упереджений до нього…

— До кого?..

— До кого!.. Я догадуюсь, але мені здавалось, що після примирення з Гергором, після довгого перебування в храмі…

— А що храм!.. І там, і в усій зрештою країні я завжди переконувався в одному, що найкращі землі, найпрацьовйтіші люди і незмірні багатства належать не фараонові.

— Тихіше! Тихіше! — шепотів Тутмос.

— Але ж я завжди мовчу, у мене завжди лагідне обличчя, то дозволь мені виговоритись хоч перед тобою. Зрештою я навіть у найвищій раді мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який неподільно належить моєму батькові, — я, його наступник і намісник, мусив позичити сто талантів у якогось фінікійського князька. Чи ж це не ганьба?

— Але чому ти заговорив про це саме сьогодні? — шептав Тутмос, намагаючись якнайшвидше припинити цю небезпечну розмову.

— Чому?.. — повторив царевич і замовк, знову замислившись.

«Ще б нічого, — думав він, — якби вони дурили тільки мене: адже я лише наступник трону і не можу знати всіх таємниць. Але хто мені доведе, що вони не чинили так само з моїм достойним батьком? Понад тридцять років він безмежно вірив їм, схилявся перед їхніми чудесами, приносив щедрі жертви богам, щоб зрештою його маєтки і влада перейшли в руки спритних дурисвітів. І ніхто йому не розкрив очей… Адже фараон не міг, як я, прийти вночі до фінікійського храму, та й до його святості ніхто не має доступу… А хто мені поручиться, що жерці й справді не прагнуть захопити трон, як це казав Гірам?.. Адже батько сам застерігав мене, що фінікійці завжди кажуть правду, коли це їм вигідно. А їм і справді це вигідно, бо вони зовсім не хочуть, щоб їх вигнали з Єгипту і щоб вони попали під владу Ассірії… Ассірійці — це зграя скажених левів!.. Де вони пройдуть — нічого не лишається, крім руїн і трупів, як після пожежі!..»

Раптом Рамзес підвів голову: здалека долинув до нього звук флейт і сурем.

— Що це може бути? — спитав він Тутмоса.

— Велика новина! — відповів придворний усміхаючись. — Азіати вітають знатного прочанина з самого Вавілона,

— З Вавілона?.. Хто він?..

— Його звуть Саргон,

— Саргон?.. — перебив його царевич. — Саргон!.. Ха-ха-ха! — розсміявся він. — Хто ж він такий?..

— Начебто великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табун найкращих коней з пустелі, юрби невільників і слуг.

— А чого він сюди приїхав?

— Поклонитись чудовій богині Ашторет, яку шанує вся Азія, — відповів Тутмос.

— Ха-ха-ха — засміявся царевич, пригадавши, що казав Гірам про приїзд ассірійського посла. — Саргон… Ха-ха! Саргон, родич царя Ассара, зробився раптом такий побожний, що пустився у важку подорож на кілька місяців, аби тільки вшанувати богиню Ашторет в Пі-Басті. Ніби в Ніневії немає кращих богів і мудріших жерців… Ха-ха-ха!

Тутмос здивовано дивився на царевича.

— Що з тобою Рамзесе?..

— От чудо, якого немає в літописах жодного храму, — відповів царевич. — Ти тільки подумай, Тутмосе… Саме в ту хвилину, коли ти міркував, як найкраще спіймати злодія, що завжди обкрадав тебе, цей злодій знову запускає руку до твоєї скрині на твоїх очах, при тисячі свідків. Ха-ха-ха!.. Саргон — побожний прочанин!..

— Нічого не розумію… — стурбовано шепнув Тутмос.

— І не треба тобі розуміти, — відповів намісник. Запам’ятай тільки, що Саргон приїхав сюди не на прощу до святої Ашторет…

— Здається мені, — мовив пошепки Тутмос, — що все, про що ти говориш, — речі дуже небезпечні.

— Отже, не кажи про це нікому.

— Що я нікому не скажу цього, можеш бути певен, але чи ти, царевичу, сам себе не зрадиш?.. Ти спалахуєш, як блискавка…

Наступник трону поклав йому руку на плече.

— Не турбуйся, — мовив він, дивлячись йому в вічі. — Аби тільки були мені вірні ви, знать, та моє військо, і тоді ви будете свідками дивних подій, і… скінчаться для вас важкі часи!..

— Ти знаєш, що ми ладні загинути, якщо ти накажеш, — відповів Тутмос, приклавши руку до грудей.

На обличчі його була така незвичайна поважність, що царевич зрозумів, що в цьому розбещеному чепурунові криється стійкий муж, на розум і меч якого можна покластись.

Відтоді царевич уже не вів з Тутмосом таких