Ярослав Мельник - Далекий простір

заставка, а Габр ніяк не міг зрозуміти, кого він бачив. У всякому разі, той, хто чемно всміхався у візокамеру, не був ним. І він раптом, в одну мить, зненавидів цю маску. Маску, в якій відтепер його хочуть бачити. Відтепер від нього чекатимуть цієї винуватої усмішки. І всі будуть розчулюватися від того, які вони всі гарні, добрі, що прийняли його в свою сім’ю. І так будуть любити це своє почуття, що смертельно образяться, коли побачать, що винувата усмішка зникла і він вважає себе "одним із". Що він забув про своє місце. Але в чому він насправді винен?

– Габре, я тобі не завадила?

– Ні, заходь.

– Слухай…

Наталі підійшла і сіла біля його дивана.

– Ні, я просто так, – вона ткнулася лобом в його груди. – Я така рада.

– Умгу, – він дивився повз стереовізор, у підфарбоване останніми променями вікно.

– Габре, адже все гаразд?

– Так.

– Тебе щось мучить? Скажи.

– Та ні.

Він не міг розповісти їй "про все", бо сам не до кінця розумів. Як він розповість їй про той коридор у професора Мокра? Як вона зрозуміє, що він відчував, коли професор не звернув уваги на його зізнання і залишив наодинці з істиною? Як він передасть свій відчай, що професор нічого не зрозумів. Він не здивувався істині, а отже істина – не істина.

– Про що ти думаєш?

– Сам не знаю.

– Бідненький, ти втомлюєшся на роботі, – вона погладила його по руці.

– Мабуть.

Відтоді як вони стали жити разом, вона змінила тактику. Перестала ним "керувати", а знаходила якусь особливу насолоду в тому, щоби по сто разів перепитувати: "Я тобі не заважатиму?", "Можна я піду?", "Ти не хочеш їсти? Я принесу тобі сюди?". Спочатку він дивувався, не розуміючи, що сталося. Він став центром, а вона почала кружляти навколо нього. Наталі. Зробилася раптом м’якою і до роздратування поступливою. І серце його тануло, тануло, він злився на себе за це, але нічого не міг зробити. Вона огортала його якимось димом, розслабляла. І хотілося заснути на її руках і проспати так усе життя. Провести все життя в приємному забутті – чому б ні? От тільки насправді рано-вранці треба було поспішати до гвинтоплана. До гвинтоплана, який ніс його в Квадрат Управлінських Структур. Неминуче. Чому? Про це ніхто не питав. Над цим ніхто не замислювався. Все йшло по рейках.

– До нас прийде Берта, добре?

– Добре. – Він спробував усміхнутися.

Звичайно, він для неї – не просто він. Їй важливо, що він Міністр, скоро буде членом Вищої Державної Наради. Вона цим потай пишається, він про це знає. Він для неї… все. Саме все: дещо внутрішнє, але дуже багато зовнішнього, і все це не можна розділити, все злито для неї, переплавлено в одне ціле. І це ціле – він, Габр Силк, прозрілий сліпий, що став одним із володарів цілого світу, тесть заслуженого і шанованого члена Вищої Держнаради, чоловік, якого з нетерпінням чекають вдома після важливої і нелегкої роботи. Вона давно це вигадала собі і зробила все, щоби здійснити мрію, і тому тепер така щаслива. Він – собою, тим, що послухався її, створює тепер це її щастя. Але сам він, сам – що він? Що його щастя? Чи його – його самого – вже немає? Ніколи не було?

– Тобі подобається Берта? Вона приємна.

– Так, вона цікава людина.

Ні, він є – бо є минуле. Велике минуле, його минуле. І весь світ зрячих, із усією своєю владою і тиском, не зможе його змусити забути себе. Є минуле, в якому нічого ось цього не було. У нього була – і є – Ліоз. Чи є? У нього? І Ліоз, і Нія, так. Дивна жінка. Була Прозора Пляма. Адже була, це не сон. І було багаття біля озера, і так дивно-задумливо звучав її голос. Про що вони говорили? Де вона зараз?

– У Берти є хлопець, я тобі розповідала.

– Вона збирається заміж?

– Поки що неясно. Але вона хотіла б як-небудь прийти з ним у гості. Ти не проти?

Чому він так не любить Наталі? Ні, тут інше. Він відчуває силу тиску: все влаштовано так, як вони хочуть. Все зроблено як вони хотіли: він став Міністром, він одружився, він живе в цьому будинку, ходить на службу, він дає ті інтерв’ю, які потрібно. Він уже забув, що він хотів, а що – вони. Він виправдав довіру. І Наталі – вона частина цього плану, вона цього не бачить. Вона прагне щастя, свого, але вона взяла в цьому участь. У цьому всьому. Чому вона не захотіла піти з ним, подалі і від мегаполіса, і від Тихого Куточка? Адже є третє місце? Адже воно існує? Але в Тихому Куточку ніхто не живе далеким простором, у них є очі, але він нікого не кличе. Нікого нікуди! Як це можливо? А в ньому жило, він пам’ятає це. То що, тепер кінець? Тепер усе життя зрозуміле, не буде нічого нового. Ось усе, все що є, – все стало на свої місця.

– Ти хочеш відпочити? Я