Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери сяк-так змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи затуляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога сказала йому:

— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по консула й по лікаря.

— Гаразд.

— Тільки сидіть спокійно.

— Гаразд.

— Я скоро повернуся.

Вона знов поїхала до консульства; було вже по восьмій, і її впустили до приймальні. Близько дев’ятої приїхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах небажання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона подзвонила лікареві. В приймальні тим часом утворилася черга, секретарка викликала відвідувачів на прийом і випускала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, прорвалася до кабінету.

— Це обурливо! Американського громадянина скалічили мало не до смерті й кинули за грати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!

— Хвилиночку, місіс...

— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно поїхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпустили!

— Місіс...

— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл, — процідила вона крізь зуби. — Мене стримує бажання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б давним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що подумає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.

— Місіс...

— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім вибила консулові ґрунт з-під ніг, він почав нервово перебирати папери, протирати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул подзвонив і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зовсім не в’язалися з жорстокістю, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.

Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і нічна пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Уоррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть надії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, поки думки його плуталися, майбутнє нове «я» малювалося йому в найпохмуріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї ганьби — а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив був про те, що за такі речі спуску не дають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вартівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейтенант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабінери схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши порожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм негайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Колліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду — Дік між Коллісом і Свонсоном попереду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками вирував натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати,

і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, залагодив справу.

— Що, червонієте через мене?—весело запитав Дік.

— Дякуйте богові, що ці італійці вас не зарізали, — вони можуть, — трохи зніяковівши, відповів Свонсон. — Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за ґратами, — будьте певні.

— А ви сиділи за ґратами?

Свонсон усміхнувся.

— Він мені подобається, — мовив Дік Клеєві. — Приємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за ґратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

— Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що це за люди.

— О, хто-хто, а я вже знаю, — вибухнув Дік. — Найпослідущі мерзотники. — Він обернувся до карабінерів. — Зрозуміли?

— Тут я вас залишу, — квапливо сказав Свонсон. — Ми так домовилися з вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме наш юрист. Отож — обережність і ще раз обережність!

— До побачення. — Дік ґречно потиснув йому руку. — І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру. Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися люди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомонів, услід їм гнівно закричали, засвистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні ненависті й презирства.

— Чого це вони? — приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і гомін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтоптаний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що дивився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм англійською причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали