Денис Володимирович Журавльов - Мазепа. Людина. Політик. Легенда.

кордону з Азією», як гордо занотував у своїй історичній хроніці Адлерфельт. Він же наводить відомий епізод, в якому фігурують Карл XII, шведський генерал-квартирмейстер (начальник штабу) Аксель Юлленкрук та Мазепа. Гетьман, намагаючись заохотити Карла йти далі на схід, нібито між іншим зауважив, що зовсім поруч пролягає кордон Європи і Азії, в чому Карл сумнівався. Того ж вечора король викликав до себе Юлленкрука і наказав знайти шлях в Азію, аби потім можна було сказати, що непереможні шведи побували і там. Стривожений Юлленкрук, дізнавшись про джерело інформації, пішов до Мазепи і почав м'яко докоряти останньому тим, що не можна провокувати короля, котрий марить славою новітнього Александра Македонського, на неви-важені вчинки. Гетьман відмахнувся від настирливого шведа, сказавши, що то був недоречний жарт. Насправді ж, як нам здається, досвідчений психолог Мазепа якраз хотів підбити короля на продовження вирішального походу за умов, коли лише рішучий кидок на схід давав хоч якісь шанси на те, аби переломити несприятливий хід бойових дій. Поворот же на захід і облога Полтави в надії на підхід Лещинського та Крассау виявилися, як ми знаємо, фатальними для союзників.

Тим часом російські війська, що не залишили Гетьманщини, скориставшися з відсутності значних шведських сил, ще більше розширили підконтрольну їм територію.

Але найголовніше, як ми вже наголошували вище, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинила серйозні прояви партизанської війни проти шведів. Жорстокість шведів була зумовлена, насамперед тим, що Карл XII дивився на Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й була). Відповідно слобожани не вважалися підданими гетьмана Мазепи, а прямими підданими царя. Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий досвід поводження з населенням таких країн. Дослідники одностайно стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним територію» (Б. Крупницький). Звичайно, це пояснювалося насамперед військовими міркуваннями (зруйнування найближчого тилу ворога). Але мала місце і звичайна помста шведів за вороже ставлення населення. Нейтральний учасник походу (словак Даниїл Крман) писав, що Карл XII «міста і села наказав палити, доми валити аж до основ, жителів забивати… Багато тисяч худоби й череди попалено». Самі шведи визнавали, що вони пройшли цю землю «вогнем і мечем». Загинули міста й містечка Краснокутськ, Городня, Коломак, Куземин, Котельва, Мурафа, Колонтаїв, Олешня, Рублівка та інші, а також багато околичних сіл. Але ж Слобожанщина була так само заселена здебільшого українцями, і подібне поводження з ними шведів не могло не викликати обурення як в слобідських полках, так і в Гетьманщині. Тому подібні не виправдані жодною військовою необхідністю накази короля і злочинні дії таких шведських командирів, як Функ, який спалив Терни та Недригайлів, були просто вбивчими для самої ідеї українсько-шведського союзу.

Наслідки всього цього були фатальними для шведів. На Слобожанщині та в прикордонних полках Гетьманщини почалася справжня партизанська війна проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими селянами» (Б. Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх інтересах російське військове командування (і, додамо, радянська історіографія, яка завжди перебільшувала розмах цієї боротьби і називала її «народньою війною»).

Вже цитований нами Лизогубівський літопис писав про партизанські дії українського населення: «Того ж року [1708 – 1709] малороссияне везде на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих, понеже тогда снеги великие были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов погинуло; а хотя мало от войска какие шведы удалялись, то тот уже и следу не зискал, блудили и так их люди ловили или, подкравшись ласкосердием будто, убивали; тож чинили шведам и за фуражом ездячим, и от того много войска шведского уменьшилося».

Цей загальний опис змішує окремі періоди та локальні епізоди, що траплялися, зокрема, на Лівобережжі восени 1708 року, і широку, добре організовану за допомогою російської військової влади партизанську війну на Слобожанщині та півдні Гетьманщини навесні 1709 року. Звичайно, справа була складніша. Джерела свідчать, що партизанські дії населення були найбільш поширені там, де недалеко було російське військо та лояльна щодо нього українська влада (гетьмана Скоропадського). Обурене шведськими насильствами та грабунками, населення окремих населених пунктів Лівобережжя, під впливом російської пропаганди, а згодом і закликів української адміністрації, почало застосовувати партизанські методи боротьби. Про це писав і словацький посланець до Карла XII Даниїл Крман, що перебував при шведській армії протягом усього походу 1708 – 1709 років. Так було і згодом, на шляху шведського війська на південь від Десни, зокрема на тій території, де користувався авторитетом уряд гетьмана Скоропадського.

Інший характер мала партизанська боротьба проти шведів навесні 1709 року. У цей період діяльність партизанських загонів, організованих за допомогою російської військової влади, охоплює всю територію, зайняту шведським військом (Полтавський полк і суміжні райони Слобожанщини). Стомлена лютою зимою, знесилена через важкий харчовий стан і хвороби, ослаблена в окремих військових операціях (лише взяття невеличкої фортечки Веприка коштувало шведам більше 1,5 тисячі вояків убитими та пораненими, в тому числі кількох відомих офіцерів), шведська армія в цей час особливо відчувала всю силу та небезпеку партизанської війни.

Шведські учасники походу одностайно скаржилися на дії партизанських загонів у квітні 1709 року. Це стверджує і Крман, який писав про становище шведського війська в період облоги Полтави: «Стан шведів був дуже сумний, але кожного дня сподівалися ще гіршого. Українське населення… де тільки можна було, загрожувало шведським обозам і навіть життю шведів. Селяни, що поховалися по лісах, старалися поживитись шведською здобиччю при кожній нагоді. Шведи хотіли доконати Полтаву голодом, а самі поступово втрачали сили від голоду». На партизанські напади шведи відповідали жорстокими репресіями. «Репресії викликали спротив, спротив – репресії, і так воно йшло все далі» (Б. Крупницький).

За таких умов гетьман Мазепа вперто намагався повернути примхливу пані Фортуну на свій бік. Дуже активною була його дипломатична діяльність. Починаючи з листопада 1708 року, і особливо в перші місяці 1709-го, гетьман послав кілька дипломатичних місій до Туреччини (Горлен-ка і Згуру до сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого велися переговори з турецьким урядом, а також до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота, а. згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича), до Станіслава Лещинського (до Польщі їздив один із найнадійніших старшин-мазепинців – Федір Нахимовський, представник давньої українсько-єврейської родини), до запорожців (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, на Дон (чи, скоріше, на Кубань, де були тоді вцілілі повстанці-некрасовці).

Не всі ці місії мали успіх. Туреччина та Крим