Генрік Ібсен - Ляльковий дім

Яльмар (цокається з ним). За спортсмена, що стоїть на краю могили!

Реллінг. За вкритого сивиною!..

П'ють.

До речі, скажи мені, він, власне, тільки сивуватий чи зовсім сивий, як лунь?

Яльмар. Як тобі сказати? І так і сяк. По суті, в нього мало що залишилось на маківці.

Реллінг. Із перукою люди живуть. А щаслива ти, правду сказати, людина, Екдалю! Ти поставив перед собою прекрасне завдання! Тобі є до чого прагнути…

Яльмар. Я і прагну, можеш мені повірити.

Реллінг. І потім, у тебе така розумна дружина… Дивись, як метушиться і шмигає тут у своїх повстяних пантофлях, похитуючи стегнами… клопочеться, піклується про тебе.

Яльмар. Чуєш, Гіно? (Киває до неї.) Ти добра подруга і супутниця життя.

Гіна. Ну, ну, нічого вам мене розглядати. Критикани.

Реллінг. І потім у тебе є Гедвіг, Екдалю, а?

Яльмар (схвильований). Дівчинка — так! Дівчинка перш за все. Гедвіг, ходи-но до мене. (Гладить її по голові.) А який день у нас завтра, а?

Гедвіг (торкає його). Ну не треба казати, тату!

Яльмар. Просто ножем по серцю, як подумаєш, що не можна відсвяткувати цей день якнайурочистіше. Що ж… всього-на-всього маленьке свято на горищі…

Гедвіг. То це ж бо розкіш, тату!

Реллінг. Ось зачекай, діждемося ми з тобою цього незвичайного винаходу, Гедвіг!

Яльмар. Так, так! Тоді побачиш!.. Гедвіг, я вирішив забезпечити твоє майбутнє. Ти добре проживеш свій вік. Я зажадаю дечого для тебе… Це і буде єдиною нагородою бідному трудівникові.

Гедвіг (обвиваючи руками його шию, шепоче). Любий, любий татусю!

Реллінг (до Грегерса). Ну, як по-вашому? Чи не добре хіба для різноманітності посидіти за щедро заставленим столом серед щасливої сім'ї?

Яльмар. Так, ці години за столом я дорого ціную.

Грегерс. Щодо мене, то мені не по собі серед болотних випарувань.

Реллінг. Болотних випарувань?

Яльмар. Знову ти зі своїми дурницями!

Гіна. Тут, хвалити Бога, ніяким болотом не тхне, пане Верле! Кожного божого дня провітрюю.

Грегерс (виходячи з-за столу). Навряд чи вам пощастить вивітрити той сморід, який я маю на увазі.

Яльмар. Сморід?

Гіна. Ні, як тобі це подобається, Екдалю!

Реллінг. Пробачте, чи не самі ви принесли його з собою з ваших заводських нетрів?

Грегерс. Це тільки ви можете назвати смородом те, що я приношу в цей дім.

Реллінг (підходячи до нього). Послухайте-но, ви, пане Верле-молодший! Я дуже підозрюю, що ви й сюди з'явилися з вашими неурізаними «ідеальними вимогами» в задній кишені.

Грегерс. Я ношу їх у себе в грудях!

Реллінг. Ну де б ви їх там не носили, хай йому чорт, тільки не раджу вам ставити їх, поки я тут.

Грегерс. А коли я все-таки насмілюсь?

Реллінг. Тоді вас скинуть зі сходів сторч головою, так і знайте!

Яльмар (підводиться). Але, Реллінг!

Грегерс. Ну що ж, скиньте…

Гіна (стаючи міме ними). Ні, цього не можна, Реллінг. Але я скажу теж, пане Верле, не вам би говорити тут про сморід після того, що ви накоїли там у себе з грубкою!

Стукіт у вхідні двері.

Гедвіг. Мамо, стукають.

Яльмар. Ну от, ще хтось приплентався!..

Гіна. Стривай, я зараз подивлюсь… (Іде, відчиняє двері і відступає вражена.) Ох!..

Верле (у хутряному пальті, переступаючи поріг). Прошу вибачити, але мені сказали, що син мій живе тут.

Гіна (задихаючись від хвилювання). Так.

Яльмар (підходячи до Верле). Чи не зболить пан комерсант завітати?…

Верле. Дякую. Мені треба тільки поговорити з моїм сином.

Грегерс. Що таке? Я тут.

Верле. Я бажаю поговорити з тобою у тебе.

Грегерс. У мене?… Ну… (Хоче йти.)

Гіна. Ні, їй-богу, там такий безлад!..

Верле. То в коридорі, чи що. Мені треба поговорити з тобою сам на сам.

Яльмар. Ви можете поговорити тут, пане комерсант. Перейдімо до вітальні, Реллінг.

Яльмар і Реллінг виходять у двері праворуч, Гіна і Гедвіг — до кухні.

Грегерс (після короткої паузи). Ну от, тепер ми з тобою сам на сам.

Верле. Ти вчора натякав… І якщо ти після цього перебрався до Екдаля, мені залишається припустити, що ти намислив щось проти мене.

Грегерс. Намислив — розплющити очі Яльмарові Екдалю. Нехай він побачить своє становище так, як воно є. От і все.

Верле. То це і є та мета життя, про яку ти говорив учора?

Грегерс. Так. Тільки це мені й залишилося з твоєї ласки.

Верле. Хіба я покалічив твою душу, Грегерсе?

Грегерс. Ти покалічив усе моє життя. Я вже не кажу про матір… Але тобі я мушу дякувати, що терплю тепер докори совісті…

Верле. Ах, тепер уже і совість уражена!

Грегерс. Мені слід було виступити проти тебе ще тоді, коли ти ставив пастку лейтенантові Екдалю. Мені слід було попередити його, бо я почував, до чого йшлося.

Верле. Звичайно, тобі не слід було мовчати.

Грегерс. Я не наважився. Такий я був заляканий, боягузливий. Я страшенно боявся тебе… і тоді, і довгий час згодом.

Верле. Тепер, як видно, страх цей минув.

Грегерс. На щастя. Нашого гріха перед старим Екдалем, і мого, і… інших осіб, не загладити ніколи. Але Яльмара я можу ще визволити з цієї брехні, облуди, в яких він заплутався і йде до загину.

Верле. І ти гадаєш, що цим ти зробиш добре діло?

Грегерс. Так, я певен.

Верле. Ти, здається, вважаєш фотографа Екдаля людиною, яка здатна подякувати тобі за таку дружню послугу?

Грегерс. Атож! Він така людина.

Верле. Гм… Побачимо.

Грегерс. І крім того, якщо мені взагалі жити на світі, я мушу знайти ліки для своєї хворої совісті.

Верле. їй ніколи не одужати. У тебе з дитячих років хвора совість. Це ти успадкував від матері, Грегерсе… Іншої спадщини вона тобі не залишила.

Грегерс (зневажливо, з посмішкою). Ти все ще не можеш змиритися з тим, що промахнувся, сподіваючись узяти за нею великий капітал?

Верле. Не варто відхилятися… Отже, ти маєш твердий намір навести фотографа Екдаля на слід, який вважаєш вірним?

Грегерс. Так, це мій твердий намір.

Верле. Ну, в такому разі я міг би й не підніматися сюди. Мабуть, марно тебе й питати, чи згоден ти повернутися додому, до мене?

Грегерс. Так, марно.

Верле. Ідо фірми, мабуть, теж не захочеш вступити?

Грегерс. Ні.

Верле. Прекрасно. Але оскільки я збираюся тепер вдруге одружитися, нам треба зробити поділ.

Грегерс (жваво). Ні, я не бажаю цього.

Верле. Ти не бажаєш?

Грегерс. Совість мені не дозволяє.

Верле (помовчавши). Ти знову поїдеш на завод?

Грегерс. Ні. Я вважаю, що більше не