Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.

— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.

Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.

— Тобі й справді нічого не треба?

— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.

— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.

Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.

Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:

— Знаєш, учора я бачив Брюне.

— Справді? — ґречно поспитав Даніель.

— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.

— Ви посварилися?

— Та ні, гірше.

Даніель зобразив на своєму обличчі скрушний вираз. Матьє не зміг утриматися від посмішки.

— Тобі наплювати на Брюне? — поспитався він.

— Ну, знаєш… я ніколи не був із ним у таких близьких стосунках, як ти, — відказав Даніель. — Я вельми його поважаю, та, якби моя змога, то я натоптав би його соломою і виставив ув антрополоґічному музеї, в залі двадцятого сторіччя.

— Він там був би до речі, — погодився Матьє.

Даніель брехав: колись він дуже любив Брюне. Матьє скуштував хересу і сказав:

— Незлецький.

— Авжеж, — сказав Даніель, — це в них найліпший. Та запаси їхні вичерпуються, і через війну в Еспанії поповнити їх неможливо.

Він поставив на стіл порожнього келиха і взяв оливку з тарілочки.

— Знаєш, — сказав він, — я хочу тобі висповідатися.

Ну, от і все: смиренне, легке щастя відійшло у минуле. Матьє зиркнув на Даніеля краєм ока: в того був шляхетний і проникливий вигляд.

— Давай, — сказав йому Матьє.

— От тільки не знаю, яке враження це на тебе справить, — вагаючись, казав Даніель. — Мене засмутить, якщо ти розгніваєшся.

— Кажи, та сам і побачиш, — посміхаючись, відказав Матьє.

— Ну, гаразд… Угадай, кого я бачив учора ввечері?

— Кого ти бачив учора ввечері? — розчаровано перепитав Матьє. — Та хто ж його знає, ти міг бачити цілу купу людей.

— Марсель Дюффе.

— Марсель? Ти бач.

Матьє не здивувався: Даніель і Марсель бачилися нечасто, та Марсель, здається, симпатизувала Данієлеві.

— Поталанило тобі, — сказав він, — вона ж нікуди не виходить. Де це ти її здибав?

— Та в неї ж удома… — посміхаючись, сказав Даніель. — Де ж іще, якщо вона не виходить.

І, скромно приплющивши повіки, додав:

— Відверто сказати, ми з нею деколи бачимося.

Запала мовчанка, Матьє дивився на довгі темні вії Даніеля, котрі ледве тремтіли. Двічі вибив годинник, неґр тихо співав «There's cradle in Caroline». Ми з нею деколи бачимося. Матьє одвів погляд і пильно глянув на червоний помпон матроського берета.

— Бачитеся, — не зовсім розуміючи, повторив він. — Та тільки… де ж?

— У неї ж удома, щойно я тобі сказав це, — відказав Даніель із відтінком роздратованости.

— В неї вдома? Ти хочеш сказати, що ходив до неї додому?

Даніель не відповів. Матьє запитав:

— Що це стрілило тобі в голову? Як це сталося?

— Все це дуже просто. Я завжди почував дуже велику симпатію до Марсель Дюффе. Я захоплювався її мужністю і широчінню натури.

Він замовк, і Матьє зачудовано повторив:

— Мужність Марсель, широчінь її натури. — Це були не ті якості, котрі він у ній цінував. Даніель провадив:

— Якось мені було нудно, в мене виникло бажання завітати до неї, й вона мене люб'язно прийняла. От і все: відтоді ми почали зустрічатися. Наша вина лише в тому, що ми приховували це від тебе.

Матьє занурився в густі пахощі, у вогке повітря рожевої кімнати: ось Даніель сидить у кріслі, дивиться на Марсель своїми великими оленячими очима, й Марсель незграбно посміхається, наче її зараз будуть фотоґрафувати. Матьє струснув головою: все воно ніяк не клеїлося, це був якийсь абсурд, у цих двох не було геть нічого спільного, вони ніяк не могли розуміти одне одного.

— Ти ходив до неї, й вона приховувала це від мене?

Він спокійно сказав:

— Ти кепкуєш із мене.

Даніель підвів очі й понуро глянув на Матьє.

— Матьє! — найглибшим своїм голосом мовив він. — Як би там не було, а ти повинен визнати, що я ніколи не дозволяв собі анінайменшого жарту з приводу ваших стосунків з Марсель, вони надто дорогі для мене.

— Я й не кажу цього, — погодився Матьє, — не кажу. І все-таки зараз ти жартуєш.

Даніель знесилено опустив руки.

— Гаразд, — сумовито сказав він. — Не будемо про це.

— Ні, ні, — сказав Матьє, — продовжуй, це дуже цікаво, просто я не вірю тобі, от і все.

— Ти не полегшуєш моє завдання, — докірливо сказав Даніель. — Мені й так досить нелегко сповідати свою вину перед тобою. — Він зітхнув. — Мені хотілося б, щоб ти повірив мені на слово. Та якщо тобі потрібні докази…

Він дістав з кишені натоптаний купюрами гаманець. Матьє побачив гроші й подумав: «От мерзотник». Та якось лінькувато подумав, задля годиться.

— Поглянь, — сказав Даніель.

Він протягнув листа. Матьє взяв його до рук: це був почерк Марсель. Він прочитав:

«Як завше, ви маєте рацію, мій любий Арханґеле. То був барвінок. Та з того, що ви пишете, я не розумію ні слова. Якщо завтра ви зайняті, то приходьте у суботу. Матуся каже, що дуже сваритиме вас за цукерки. Приходьте ж хутчій, любий Арханґеле: ми з нетерпінням чекатимемо ваших відвідин. Марсель».

Матьє глянув на Даніеля. Він сказав:

— Виходить… це правда?

Даніель кивнув: тримався він прямо, понурий і коректний, мов секундант на дуелі. Матьє прочитав листа від початку до кінця. Він був датований двадцять другим квітня. «Це писала вона». Цей пишномовний, грайливий стиль так мало їй личив. Він збентежено потер кінчик носа, потім зареготався.

— Арханґел! Вона прозиває тебе арханґелом, мені й на думку таке б не спало. Радше вже грішний арханґел, щось таке, як Люципер. А ти ще й стару відвідуєш: повнісінький набір.

Даніель, здавалося, розгубився.

— Тим ліпше, — сухо сказав він. — А то я боявся, що ти розгніваєшся…

Матьє обернувся і невпевнено глянув на нього, він утямив, що Даніель розраховував на його гнів.

— Справді, — сказав він, — я мусив би розгніватися, це було б природно. Май на увазі: може, це ще прийде. Та зараз я просто приголомшений.

Він перехилив свого келиха, й сам дивуючись із того, що не дуже розгнівався.

— Й часто ти з нею бачишся?

— Нереґулярно, десь двічі на місяць.

— Але про що ж ви можете балакати?

Даніель здригнувся, й очі його зблиснули.