Харпер Лі - Вбити пересмішника

втік, так швидко він біг. У нього в тілі сімнадцять куль. Зовсім не треба було аж стільки. Кел, я хочу, щоб ти поїхала зі мною і допомогла сповістити Гелен.

— Так, сер,— прошепотіла Келпурнія, намагаючись розв’язати фартух неслухняними пальцями. Міс Моді підійшла до неї і допомогла їй його зняти.

— Це вже остання крапля, Атикусе,— промовила тітка Александра.

— Залежить від кута зору,— відповів він.— Одним негром більше, одним негром менше, а їх там дві сотні. Для них він був не Том, а просто в’язень-утікач.

Атикус притулився до холодильника, зсунув на лоба окуляри і потер очі.

— Ми мали чудовий шанс,— мовив він.— Я пояснював йому, що про це думаю, але не міг я по совісті сказати, що це більше, ніж просто шанс. Гадаю, Томові набридли всі ці шанси білих людей, і він вирішив скористатися власним шансом. Ти готова, Кел?

— Так, сер, містере Фінч.

— Тоді поїхали.

Тітка Александра опустилася на стілець Келпурнії і затулила руками обличчя. Вона сиділа непорушно; так завмерла, що я вирішила: зомліла. Я чула, що міс Моді дихає так, ніби щойно збігла сходами нагору, а пані в їдальні щасливо собі цвірінькали.

Я думала, тітка Александра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я побачила, що ні. Вигляд у неї був змучений. Коли вона заговорила, голос її звучав безбарвно.

— Не все, що він робить, мені подобається, Моді, але він мій брат, і я просто хочу знати, коли все це скінчиться,— тут вона підвищила голос.— Він себе просто згризає. Виду не подає, але він себе згризає. Я бачила його, коли... чого ще їм від нього треба, Моді, чого ще?

— Кому саме і що треба, Александро? — спитала міс Моді.

— Я маю на увазі це місто. Вони буквально примушують, щоб він робив те, що вони самі робити бояться,— аби лише не втратити своїх грошей. Вони буквально примушують, щоб він підірвав собі здоров’я, роблячи те, що вони бояться робити, вони...

— Тихше, тебе почують,— застерегла міс Моді.— А ти не пробувала подивитись на це з іншого боку, Александро? Усвідомлює це Мейком чи ні, але ми сплачуємо Атикусу найвищу данину, яку можна сплатити людині. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. Усе дуже просто.

— Ми — це хто? — тітка Александра не знала, що повторює слова свого дванадцятирічного племінника.

— Жменька людей у цьому місті, які твердять, що справедливість стосується не лише білих; жменька людей, які вірять, що правдивий суд має бути для всіх, а не тільки для нас; жменька людей, у яких вистачає смиренності думати, коли вони бачать негра: якби не Божа милість, на його місці міг би бути я,— до міс Моді поверталася її звична рішучість.— Жменька людей доброго походження, ось хто вони.

Якби я слухала уважно, я б додала ще одну рису до Джеміного визначення походження, але мене почало трусити, і я ніяк не могла з цим упоратись. Я колись бачила Ейнсфілдську виправну колонію, Атикус показував мені двір для прогулянок. Він був завбільшки з футбольне поле.

— Припини труситися,— звеліла міс Моді, і я припинила.— Вставай, Александро, ми і так надовго залишили їх самих.

Тітка Александра підвелася і розправила всі кісточки на своєму корсеті. Вона витягла з-за паска носовичок і витерла ніс. Потім пригладила волосся і спитала:

— Нічого не помітно?

— Нічогісінько,— відповіла міс Моді.— Ти вже заспокоїлася, Джін-Луїзо?

— Так, мем.

— Тоді ходімо до пані,— суворо наказала вона.

Голоси пані стали гучнішими, коли міс Моді прочинила двері до їдальні. Тітка Александра ішла переді мною, і я побачила, як вона гордо звела голову, заходячи до кімнати.

— Ох, місіс Перкінс,— сказала вона,— ви вже випили каву. Дозвольте я вам ще наллю.

— Келпурнію відіслали з дорученням на деякий час, Грейс,— пояснила міс Моді.— Зараз я передам тобі ці тістечка з ожиною. А ти чула, що утнув нещодавно мій кузен, отой, який схиблений на риболовлі?

Й отак вони походжали по всій їдальні поміж усміхнених жінок, розливаючи по філіжанках каву, пропонуючи ласощі, ніби єдиним їхнім горем була тимчасова відсутність Келпурнії.

Безжурний гомін відновився.

— Так, шановна місіс Перкінс, цей Джей Ґраймз Еверет — просто святий великомученик, він... Треба було одружитися, і вони втекли... До салону краси щосуботи... Одразу після заходу сонця... Він лягає з... Квочками, повний ящик з хворими квочками, і Фред каже, з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Александра кинула на мене погляд через усю кімнату й усміхнулася. Вона вказала мені очима на таріль з печивом. Я обережно узяла його і підійшла до місіс Меривезер. З найкращими світськими манерами я запропонувала їй пригоститися.

Врешті-решт, якщо тітонька може поводитися як леді у такий час, то можу і я.

14

— Не треба, Скауте. Поклади її на сходи.

— Джемі, ти що, з глузду з’їхав?

— Повторюю, поклади її на сходи.

Зітхнувши, я узяла маленьку істоту, поклала її на нижню сходинку і повернулася на свою розкладачку. Прийшов вересень, але було тепло, як улітку, і ми досі спали на веранді. Ще й досі було повно світляків, і всілякі нічні комахи, які билися об москітну сітку все літо, не перебралися до тих місць, де вони живуть, коли приходить осінь.

Одна гусінь заповзла до будинку; мабуть, ця маленька пустунка видерлася сходами і проповзла під дверима. Я саме клала свою книжку на підлогу біля розкладачки, коли її побачила. Ці створіння мають довжину лише у півпальця, і якщо їх торкнутися, вони скручуються у тугу сіру кульку.

Я лягла на живіт, звісилася з розкладачки і тицьнула гусінь пальцем. Вона скрутилася. Потім, вочевидь, гадаючи, що небезпека минула, вона неквапно випросталася. Проповзла трохи на своїх ста ніжках, і я знову до неї доторкнулася. Вона скрутилася. Мені хотілося спати, і я вирішила покласти цьому край. Рука моя саме потяглася до неї, коли заговорив Джемі.

Джемі сердився. Мабуть, це був складник тієї фази, через яку він зараз проходив, і я тільки чекала, щоб вона скоріше минула. Він ніколи, звісно, не був жорстокий з тваринами, але я не думала, що його благодійність поширюється ще й на комах.

— Чому я не можу її роздушити?

— Тому що вона тебе не чіпає,— відповів з темряви Джемі. Він вимкнув свою настільну лампу.

— Гадаю, ти увійшов у ту фазу, коли не вбивають мух і