Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.

— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.

— Галочко!.. чого ти боса вийшла?… Тепер дощ, калюка… покаляєш свої білі ніженята…

— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

— О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?…» — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.

— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух, — ми тільки рівняємо багатих з бідними…

— Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу…

Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

— Ух! — задрижавши, скрикнула вона, — яке холодне… — Та мерщій у сіни, — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.

— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. — Ти мене любиш?… зірочко моя!.. — Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

— Пусти… пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі… геть!

А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі… Мовчать обоє… Хвилина… друга… третя…

— Де це ти був ціле літо?… — шепче вона, — що на поле не виходив… Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?

— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…

— А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?…

— Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода?

Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.

— Галю!.. — стиха обізвався він.

— Чого?…

— Ти… ти кохаєш мене?… любиш мене?… моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?…

Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула — і скрилася.

Опам’ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була…» — думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули», — подумав він і став прислухатись. Було тихо, кругом, як під землею… «Утекла!» — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом заплющив очі — і заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; повмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхає на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

— А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі, — чи буде чим похмелиться?

— Хіба ж тобі так у горло й лити? — одказав замість Максима Лушня.

— А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з панібратчиками, вийшов з хати.

— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!

— То вже хай хто хоче… — одказав, позіхаючи, Матня.

— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.

— Про мене — й так гаразд…

— А як горілки нема?

— Чому нема?

— Тому, що райно в хаті…

— Ну, так що ж?… Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хліби, а в другій — здоровенну миску капусти…

— Оже й справді похмелятись будемо! — каже, усміхаючись, Матня, вглядівши москаля з баклагом.

— То ти хоч би пику вмив, — докоря йому Лушня.

— На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

— Ну! У тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищи! — обізвався до хазяїна один з москалів — пушкар.

— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! — одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву. — Ось поживи лиш довше з нами, — тоді побачиш, чи молодці, чи ні!

— Да уж, брат, і без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! — махнув рукою на Чіпку. — Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции… Смотри: у, какой!!.

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів мовчки в кутку та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло… роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, плямкали…

— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.

— Підмочимо, — обізвався Максим,