Тесс Геррітсен - Двійник

опікуна. А я — просто дублерка, якій випало грати роль Анни.

— Усе не так.

— Що, якби ви не знали мою сестру, якби ми з вами познайомилися на якійсь вечірці? Ви були б тут?

— Так, був би. — Він схилився вперед, стиснув її руки. — Я знаю, що був би.

Вони трохи посиділи мовчки. «Я хочу йому вірити, — думала вона. — Це було б так просто».

Але вголос мовила:

— Не думаю, що вам слід тут лишатися.

Він повільно випростався. Досі не зводив із неї очей, але тепер між ними була відстань. І розчарування.

Вона підвелася. Він також.

Мовчки вони пішли разом до дверей. Там він зупинився, розвернувся до неї. М’яко торкнувся долонею її обличчя — дотик, від якого вона не відсахнулася.

— Будь обережна, — мовив він і вийшов.

Вона замкнула за ним двері.

29

Метті з’їла останній шматок в’яленого м’яса. Гризла його, як дикий звір гризе висохлу мертвечину, й думала: «Білок для сил. Для перемоги!» Вона думала про те, як спортсмени готуються до марафонів, готують тіло до найголовнішого в житті виступу. Це теж буде марафон. Лише один шанс на перемогу.

«Програєш і помреш».

М’ясо скидалося на шмат шкіри, і Метті мало не вдавилася, ковтаючи його, однак змогла проштовхнути всередину, запивши водою. Друге барило вже майже спорожніло. «Кінець близько, — думала вона. — Я так довго не протримаюся». До цього додавалася й нова турбота: перейми ставали все неприємнішими, наче кулак стискав її та тягнув донизу. Болючими їх поки не можна було назвати, однак вони вже передвіщали близьке майбутнє.

Де ж він, чорт його забирай? Чому залишив її так надовго? Не маючи годинника, жінка не знала, чи з його останнього візиту минуло кілька годин, чи кілька днів. Питала себе: він так розлютився, бо вона на нього накричала? Це він так її карає? Або ж намагається злякати — щоб вона зрозуміла, що ставитися до нього треба чемно і з повагою? Усе життя вона поводилася чемно, і гляньте, до чого це призвело. Чемних дівчат відштовхують, їм місце в самому кінці черги, де ніхто не звертає на них уваги. Вони виходять за чоловіків, які швидко забувають про їхнє існування. «Що ж, годі з мене чемності, — подумала Метті. — Якщо я звідси виберуся, треба відростити хребет».

«Але спочатку треба вибратися. А для цього мушу вдати із себе чемну».

Вона сьорбнула ще води. Відчула дивне вдоволення, наче вдосталь побенкетувала й напилася вина. «Ти зачекай, — подумала. — Він повернеться».

Загорнувшись у ковдру, вона заплющила очі.

І прокинулася, бо її судомило від переймів. «О, ні, це вже боляче. Дуже боляче». Пітніючи, Метті лежала в темряві й намагалася пригадати заняття для вагітних, але вони були наче з іншого життя. Чийогось іншого життя.

«Вдих, видих. Очищення…»

— Жіночко.

Метті скам’яніла. Підняла погляд на вентиляцію, звідки шепотів голос. У скронях билася кров. «Час діяти, солдате Джейн». Проте лежачи в темряві, вдихаючи запах власного страху, вона думала: «Я не готова. І ніколи не буду готова. Чому я взагалі вирішила, що здатна на це?»

— Жіночко. Поговоріть до мене.

«Це твій єдиний шанс. Зроби це».

Вона глибоко вдихнула. Проскиглила:

— Мені потрібна допомога.

— Чому?

— Моя дитина…

— Кажіть.

— Вона виходить. Мені болить. Благаю, випустіть мене! Я не знаю, скільки це триватиме… — Вона схлипнула. — Випустіть. Мені треба вийти. Я народжую.

Голос мовчав.

Метті вчепилася в ковдру, їй страшно було дихати, страшно пропустити його тихий шепіт. Чому він не відповів? Невже знову пішов? Тоді вона почула, як щось гупнуло й заскребло.

Лопата. Він почав копати.

«Один шанс, — подумала жінка. — Я маю тільки один шанс».

Знову загупало. Лопата рухалася розгонисто, відгрібала землю з неприємним звуком — наче крейдою об дошку. Дихання Метті прискорилося, серце калатало в грудях. «Я або житиму, або помру, — подумала вона. — Це все вирішиться зараз».

Шкрябання зупинилося.

Її руки були крижані, пальці захололи, притискаючи ковдру до плечей. Вона почула, як зарипіло дерево, тоді завищали шарніри. До її в’язниці просипалася земля, просто їй в очі. «Боже, Боже, я ж нічого не зможу побачити, а мені треба бачити!» Метті відвернулася, закриваючи обличчя від землі, що цівкою сипалася їй у волосся. Знову й знову кліпала, прочищаючи очі. Схиливши голову, вона не могла бачити його у себе над головою. А що бачив у ямі він? Свою полонянку, скручену під ковдрою, переможену, замурзану. Зламану болем дітонародження.

— Час виходити, — сказав він, цього разу вже не через вентиляцію.

Тихий голос, цілком звичайний. Як зло може бути таким нормальним?

— Допоможіть, — схлипнула жінка. — Я не зможу туди вистрибнути.

Вона почула, як дерево рипнуло об дерево, і відчула, як поряд із нею щось упало. Драбина. Метті розплющила очі, глянула вгору й побачила сам лиш силует на тлі зірок. Після непроглядної чорноти її в’язниці нічне небо здавалося омитим світлом.

Її викрадач увімкнув ліхтарика, націлив на драбину.

— Тут усього лиш кілька сходинок, — мовив він.

— Мені так боляче.

— Я вас витягну. Але маєте ступити на драбину.

Хлюпаючи носом, Метті повільно підвелася. Заточилася, впала на коліна. Вона кілька днів не вставала, і тепер була шокована тим, якою слабкою почувалася попри всі свої спроби тренуватися, попри адреналін, яким зараз була насичена її кров.

— Якщо хочете вибратися, — сказав він, — мусите встати.

Жінка застогнала і звелася на ноги, ненадійні, мов у новонародженого теляти. Права її рука досі була під ковдрою, притискала її до грудей. Лівою вона вчепилася в драбину.

— Ось так. Лізьте.

Вона ступила на найнижчу сходинку й зупинилася, щоб віднайти рівновагу, перш ніж узятися вільною рукою за наступну. Зробила ще крок. Яма була неглибока, кілька сходинок — і вона опиниться нагорі. Її голова та плечі вже були йому по пояс.

— Допоможіть, — заскиглила вона. — Витягніть мене.

— Ковдру відпустіть.

— Мені холодно. Прошу, витягніть мене!

Чоловік поклав ліхтарика на землю.

— Давайте руку, — сказав він і схилився до неї: безлика тінь, яка простягала до неї щупальце.

«Так, тепер він достатньо близько».