Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Ти де спати будеш? - спитала я Вайолет.

- Десь знайду собі місце. - знизала плечима напівхимерниця.

Очевидно, що потрапивши у такі халепи за останні дні, додому до себе йти вона не збирається.

- У мене є розкладне ліжко. Стоїть там у кімнаті. - а ще я подумала про те, що вдвох нам буде безпечніше.

- Якщо ти наполягаєш. - усміхнулася подруга.

- Угу. Тобі ж завтра малу вести до тієї тітки, як там її?

- Стівенсон.

- Ти ввечері не так казала! - я округлила очі.

- Ти все одно не запам’ятовуєш імена. Як і я. - розсміялася Вайолет.

Я усміхнулася. Чи знала вона насправді як звати ту жінку? Тепер я вже сумнівалася у цьому. Це ж Вайолет, з нею не можна бути ні в чому упевненою. Але сьогодні ми з нею попрацювали на славу.

Йшли мовчки. Та одне я знала точно — ще ніколи не відчувала себе так безпечно з якоюсь людиною. Гадаю, вона відчувала щось подібне.

Заморені ми дійшли до моєї кімнати. Я запалила свічку. Ми розклали ліжко, я трохи переклала малу.

- Лягай спати. - сказала Вайолет. - Я ще займуся твоїми ранами. Ти ж не хочеш мати шрамів? Куди тобі ще й шрами, і так справи у тебе не дуже. - скривилася напівхимерниця і я одразу зрозуміла на що вона натякає. А заразом і те, що вона пустувала.

Я ж була виснажена. Ще боліли не заліковані рани. І психічне навантаження теж наклало свій відбиток. Сьогодні я зійшлася у смертельному двобої з найкращим вбивцею у світі. З одним з них. І тепер по праву могла поставити себе в один ряд із ними. Такими колись недосяжними. Мені двадцять. І я смертьмейстер. Та посмішки це не викликало. Я взагалі не відчувала поки що на собі нової ролі.

Очі Вайолет засвітилися теплим блакитним вогнем. Я вже не пам’ятаю, як заснула. Дія зеленого серпанку швидко приспала мене і я провалилася у сон.

Прокинулася я від мерзенної пісеньки. Самий огидний голос, який я тільки чула. Щось середнє між п’яним хрипом з калюжі власних випорожнень і звуком тертя крейди об скло. У мене навіть пальці на руках почали здригатися в такт мерзенним затягуванням пісні. Я жбурнула щось із ліжка у напрямку голосу. Тиша. О, блаженство! І тут пісня полилася з новою силою. Вже не в силах терпіти знущання над моїми вухами, мені довелося піднятися в ліжку і відкрити одне око. Я одразу помацала шию. Маска тут. Напевно, я її забула зняти.

- Навіщо ти мене розбудив. - хрипло ледь-ледь спитала я.

- Так і життя можна проспати. Воно у вас і так коротке. - зловіща відповідь, на яку я зранку просто не могла відреагувати жодним чином.

Кажи, що хочеш, я ще сплю. Те, що я піднялася, ще нічого не означає.

- Не думав про виступи на широкий загал? - ще поки одним відкритим оком дивилася я на тіньовика.

- Світ ще не готовий до такого голосу. - зауважив драйтл.

- І ніколи не буде. - констатувала я та імітувала падіння у ліжко, щоб виставити палець у напрямку вже відкритого рота тіньовика.

- Який ти нудний. - згадала я вислів Вайолет.

- Зате я не здохну через якихось п’ять чи десять років. - задоволено напустив на себе подобу посмішки тіньовик.

- Люди довше живуть.

- А, хто вас рахує. - і він махнув рукою.

І не посперечаєшся. Напевно, для нього людське життя саме так і виглядає. Як спалах сірника.

Мене ще з учорашнього вечора гризли роздуми на тему зустрічі із вогневиком. Я б хотіла піти до одного драйтла за підтримки іншого більш могутнього драйтла. Але просити прямо — то означало одразу наразитися на відмову. І після моєї тієї витівки, коли він був змушений мене захищати, я не знала, як тепер складатимуться наші відносини. З огляду на те, що сказала про тіньовиків Маріен, мій кістяний драйтл і так поводиться не у властивій цьому виду манері. Я зітхнула. Чому в житті все так складно? Чому немає тільки чорного і білого? Чому потрібно увесь час зважати або на когось, або на щось? Ми самі обираємо свій шлях? Як би не так. Ну, може й так, але на шляху увесь час трапляються камінці, жаринки, люди з мечами, драйтли з намірами тебе вбити, ще ці Відьми, тепер ось Маріен, не забуваю і про Аста. Це я вже мовчу про свої відносини з Селін і Ревей. І Рене-Лоран. А ще Каліста, Анаіс, Беатріче.

Я заплющила очі і бухнулася на ліжко. Тіньовик не співав більше. Відчував, що я чимось розчарована. Можливо.

Набравши повні легені повітря і зробивши над собою неймовірне зусилля, я піднялася. Викинула з думок все, що там не повинно бути. Переодяглася. Тіньовик, як і завжди, і не думав давати мені якийсь особистий простір.

- Наступного разу буду знімати двокімнатну хатинку. - повідомила я йому.

- Я в цій ледь мирюся з твоєю присутністю, думаєш, там ти мені будеш потрібна?

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, та він не дав мені й слова сказати.

- Не хочу й чути твої жалюгідні виправдання. - тіньовик швидко накинув плаща, що з’явився, здавалося, абсолютно нізвідки, і зараз стояв перед дзеркалом.

Це саме той тіньовик, про якого мене застерігала Маріен. Наймогутніша істота планети після богів. Просто стояла у моєму домі і поверталася у дзеркалі, щоб краще поправити плащ. Чи насправді ти такий могутній, як про тебе говорять? Я була свідком прояву його сили, коли змусила драйтла вступитися за мене в бою. Так, я тоді добряче ризикнула. Але ж я Відьма. І мені двадцять. Тоді я могла оцінити силу, здібності і вміння свого кістяного друга. Тоді я думала, що побачила все. Може виявитися, що древній драйтл лиш грався у тому бою? Може, він не показав і половини своєї сили? Та зараз, дивлячись на нього, я навіть уявити собі не могла, що він може бути таким небезпечним, як про нього говорять. Цікаво, як би себе повела Маріен, коли б побачила тіньовика у цій кімнаті? Від цієї думки я усміхнулася собі. А ще я відчувала задоволення. Від того, що ця неприборкана могутня істота знаходиться поруч. І хай ми маємо своєрідні відносини, та він мене ще не вбив і розмовляє зі мною. Хм. Неправильно. Це він нехай пишається тим, що знає мене. І що я з ним розмовляю. І що я йому плаща купила. І, взагалі, хай дякує самому Батьку і його Зводу Єднання, що він має щастя жити в один час зі мною. Так. Ось так.