Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 18

– Алана – стопорнув мене в холі єдиного кам'яного будинку на всій Січі якийсь рудоволосий юнак.

Перевівши бездушно-байдужий погляд на воїна чекала продовження "полум'яної" мови.

– Тебе Соломія викликає.

У відповідь на цю заяву я лише здивовано вигнула брову.

Вже близько 4 тижнів я( якраз з того дня, коли все-таки наважилася взятися за цю дивну справу без слідів та зачіпок) не бачила не Соломію, не Агафію.

Так, я писала чимало доповідей зі звітами про роботу та міріади гіпотез, на ім'я гетьмана. Проте, чи передавали їх амазонки? А відповіді, відповідно, я не бачила. Жодної. Просто через якийсь час після ретельних перевірок всі теорії виявлялися порожнім звуком. Я не бачила сенсу йти до Соломії ні з чим. А зараз вона сама мене кличе... Питання тільки навіщо?

Пройшовши за хлопцем, зайшла до просторого приміщення кабінету ради.

Дівчина сиділа за столом, заваленим паперами. Біля неї височив похмурий Фін. Також у кімнаті знаходилися два воїни старанно працюючих за своїми місцями і ватажок амазонок, що звично вальяжно розсілася в одному з крісел навколо довгого столу.

Я помітила біля вікна дивного хлопця. Але не встигла навіть роздивитися його, як невідомий, підморгнувши, зістрибнув із вікна, на підвіконні якого до цього сидів.

– Алана підійди, будь ласка – помасажувала дівчина перенісся.

Пройшовши по кімнаті під пильним поглядом сивого колючки, звернулася до Соломії:

– Викликали?

– М-так – кивнула  гетьман– не могла б ти переїхати з бібліотеки працювати сюди, до цього кабінету.

Подумавши, я все-таки озвалася:

– Але мені там легше. Усі книжки під боком… – і не встигла я закінчити, як уже встрів Фін:

– Я ж говорив!

«Ось воно як…» – зрозуміла я, звідки вітер дме і тим не менш не подала вигляду.

– Давай я приставлю до тебе когось із джур, щоб він тобі книжки носив? – запропонувала гетьман у глибині очей ховаючи розпач.

Невже, Скряга настільки допек її...?

– Не варто, – відмовилася я, – я згодна перейти сюди.

– Дякую, – прошепотіла дівчина з вдячною усмішкою.

Кінець pov Алана

– Ну що? Задоволений? – хмикнула амазонка, як тільки Алана зникла.

Сивий хлопець, блиснувши очима, відповів:

– Я буду задоволений, коли цю гадюку викинуть із Січі.

– Ну, чого ти так на неї вз'ївся? – загарчала Агафія.

– Вона зсередини Січ руйнує, а ви...

– Та чого ж ти взяв, що вона винна в недавніх бідах? – перебила амазонка Хмельницького.

А осавули переглянувшись, висунули з вух вату, прислухаючись до розмови. Усвідомивши, що стає небезпечно, обидва зникли на невідомому напрямку.

А противникам було байдуже.

– Слухай! – як громом уражена вигукнула Агафія – а давай цю твою Алану перевіримо... І виявиться, що я мала рацію! – смикнула амазонка зовні більш старшого чоловіка за ніс. Насправді тут мало хто знав, що вона виховувала Фіна ледь не з пелюшок.

Pov Алана

Привид ледь до мене докликався. Я працювала за столом, заворожена строками новознайденої книги. Здавалося, я ще на крок ближче до розгадки, та зі світу думок прийшлося виринути. Виявляється, я страшенно запізнювалася, про що і сповістив мене Грицько.

 Піднявшись, полетіла до бібліотеки. Розставивши на місце книги, кинулась із будівлі. У рекордні терміни оббігши містечко, змилена і захекана я постала перед Святославом.

З того дня, коли я познайомилася із Заком (коли торговець і мій учитель зникли десь в містечку), Святослав став моїм тимчасовим учителем. Ярослав же, за проханням Ради, очолив полк і пішов на "дволиких". Знати б ще, що це означає...

– Алана! – грізно примружився Галицький.

Під його поглядом уклонилася, визнаючи свою неправоту, ще правда не знаю в чому.

– Чому вчора не було?

– Я… вибачте – спробувала виправдатися-вибачитись, але мій бубонець був перерваний.

– Та годі, – хмикнув Святослав, – я ж пожартував, – усміхнувся старий.

Я, не знайшовши нічого кращого, посміхнулася у відповідь.

– Слухай піди, будь ласка, шукай Зака, а то ще годину тому по трави послав досі немає… – стурбовано промовив учитель.

– Добре, – вклонилася я і завмерла під поглядом Галицького.

Миттю випроставшись, натягнуто посміхнулася, на що старий лише похитав головою.

І чому тут так не люблять кланятися? Так мало того, що самі не роблять, то й іншим не дають! Тобто у них навіть як знак поваги уклін не вважається... Ось чудні люди!

Весело блукаючи лісом, який знаходився в декількох будинках від житла торговця, продовжила розмірковувати.

Крізь листя пробивалося сонячне проміння, створюючи неймовірної краси картину. Вже подекуди зрошена сухим листям трава переливалася золотом. Ледве чути співали птахи... Не було видно не душі. Вітер шелестів у смарагдових кронах дерев.

На душі було легко і тепло.

– Стій, хто йде! – вистрибнув з-за дерева воїн.

– Олеже! – вигукнула я, відвертаючись від кинджалу, що впечатався в землю акурат там, де до цього стояла я.

– О, Алана, – почухав потилицю хлопець – вибач.

– Алана… – насторожено озвався ззаду жіночий голосок – а… Все гаразд?

Обернувшись, побачила здивовану амазонку та ще одного хлопця. Чорноволоса дівчина була однією з постійних відвідувачів таверни, а тому я її, як і вона мене, знала. Персія дружила з невгамовною Лесею і фамільярно ставилася абсолютно до всіх...

– А в чому проблема? – здивувалася я

Хлопці розгубилися. Для мене ж залишився загадкою причина їхнього замішання. Воїни, разом із Олегом вибачившись, зникли в гущавині.

"І що це було?" – вигнула я брову

Кінець pov Алана

Сховавшись за деревами загін прикордонників, уважно вдивлявся вслід дівчини.

– Ви чого? – зовсім не ховаючись, склав руки на грудях Олег Самойлов. Хлопець миттєво був утягнутий у тінь дерева.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍