Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

коли ти пишеш, ти увічнюєш їх. Значить, якщо я боявся, що вона розтане, то моя поезія була лише хистким ерзацом того, куди я боявся підходити ближче. Я зводив спогади на хисткому піску утрачених миттевостей, перед лицем, лише лицем... І не знаю я, чи проклинати мить, коли мене ти прирекла на будівництво світу. Отакої, я будував світ, і, вочевидь, волів, щоб у ньому склав мені компанію хтось іще.

Врешті, я знайшов дуже детальний опис «її», тож це вже, поза всяким сумнівом, не привид:

Надворі травень, і бузку аромат в повітрі розлитий.

Дурман ревнощів у голові моїй несамовитий.

Ти йшла, із зачіскою новою, гордуючи мною.

А поряд з тобою студент (підстаркуватий, високий блондин)

Із пластирем на шиї крокував і друзям всім усміхнено казав,

Що то звичайна сифілома, яку він заробив удома, а я шалено ревнував.

А далі я знайшов опис жовтого піджачка, немов йшлося про Янгола Шостої Труби[203]. Отже, дівчина й справді існувала, та й сифілому я не міг вигадати. А це що, остання серед од коханню?

Таким же вечором, за три дні до Різдва я вперше закохався.

Навмисне під вікнами шумів, так сильно на твою увагу сподівався,

І сніг під ногами рипів, коли сніжками у твоє вікно кидався.

Гадав, що стану найзначнішим із чоловіків, але гірко помилявся...

Пройшли роки. Час змінив кожну тканину, клітину у мені,

Але в душі я молодим зостався.

Як же знову тебе віднайти у м’язові серця? Чи минуле вернеться?

Чи ще живий у спогадах твоїх? Вже навіть не знаю, але безмежно кохаю!

Ти. Лише твій образ на банях церков, де (де ти?) блищать хрести,

Його я ясно бачу і зачаровуюся ним, і вже не плачу.

Все, як тоді, за три дні до Різдва, коли я вперше закохався.

І цьому вже тепер цілком реальному Створінню я присвятив три роки життя, а потім, вочевидь (куди?) втратив її. Ймовірно, по смерті батьків переїхавши до Турина, я вирішив покінчити з цим. Принаймні про це свідчать останні два вірші. Їх поклали у зошит, але написані вони були не від руки, а машинописом. Навряд щоб у ліцеї користувалися друкарськими машинками. А отже, ці дві віршовані спроби з’явилися на початку моїх університетських років. Дивно, що вони опинилися саме тут, з огляду на те, що, як мені казали, я перестав навідуватися до Солари саме на світанку своїх університетських років. Та, можливо, по смерті діда, поки дядько з тіткою здихувалися його мотлоху, я ще раз приїхав сюди саме для того, щоб назавжди поставити печатку на спогади, які я вже силкувався забути, тож доклав у цей зошит і машинописні вірші, ніби своє прощання чи заповіт. Ці вірші — як відставка чи звільнення з роботи: немов я назавжди хотів покласти край поезії, моїй легкій невірності та всьому, що я лишив за плечима.

Перший вірш був такий:

О, бліді панянки Ренуара,

Дами на балкончиках Мане,

Кав’ярневі тераси на бульварах

І білі парасольки із ландо,

В останньому подиху Берготти

Дика каттлея зів’яла.

Але правді у вічі погляньмо:

Одетта де Кресі[204] неабиякою хвойдою була.

Другий називався «Партизани». Крім цього вірша, не лишилося більше жодних згадок про часовий відтинок із 1943-го і аж до кінця війни.

Теплого весняного дня почав щоденник я писати.

Ішли дорогою солдати, не припиняючи співати,

Із-під чобіт летить пилюка, Таліно, Вовчик, Джино, Рас, Шаблюка!

Продовжую писати. Вже з пам’яті згадка почала зникати,

Як ясними ночами у лісі ховались партизани,

Щоб не збудив пташиний спів коханих, їх сни оберігали.

Як повернути ті літні часи жагучого бою?

Коли гуділи вітри і бурі лютували,

І несподівано полуденну тишу розтинали.

Ми по обіді на новини чекали,

Що пошепки солдати переповідали:

«Кажуть, завтра «бадольянці» прийдуть.

Дорогою до Орбенто блокпост розберуть.

Там вже не пройдеш, бричками поранених везуть...»

І раптом пекельний ґвалт, музики звуки неспинні гримлять,

Над стіною дому лунає голос з-за рогу, і на дорогу всі біжать.

Тиша нічна, далі — пострілу звук, певністю сповнений дух...

І лиш стрілок цокотіння «тук-тук»...

Як повернути ті літні часи жагучого бою?

Коли ми воювали із тобою.

Я не знаю і свій зошит закрию...

Ці вірші були для мене суцільною загадкою. Значить, я вважав той час героїчним, принаймні поки героями були інші, а не я, Рівночасно з тим, як я відкараскувався від будь-яких нагадувань про своє дитинство і юність, на порозі дорослого життя я намагався знов повернути миттєвості захоплення й упевненості. Але мене зупинила стіна (останній блокпост війни, що точилася просто за моїми дверима), і я здався, але перед чим? Перед чимось, про що я чи то не хотів, чи то не міг більше згадувати, і що стосувалося Дикого Яру. І знову цей Дикий Яр. Я що, зустрів відьмачок і перелякався від тої зустрічі так, що вирішив викреслити геть усе з пам’яті? Чи усвідомивши, що остаточно втратив Створіння, перетворив Дикий Яр та й усі інші дні війни на образ тої втрати, а тепер ховаю все те, ким я був раніше, аж до сього моменту в незруйновно-недосяжній скрині у капличці?

Все, більше нічого немає, принаймні у Соларі. Я лише можу з певністю сказати, що відтоді, вже студентом, я вирішив присвятити своє життя давнім книгам. Щоб звернутися до минувшини чужої, яка не може мати до мене жодного стосунку.

Але ким же було те таємниче Створіння, що змусило мене поховати всі свої ліцейські роки і все, що пов’язувало мене із Соларою? То у мене теж була своя панночка бліденька, люба сусідка з п’ятого поверху? У такому разі, це була чергова пісенька і лише пісенька, яку раніш чи пізніш співав кожен із нас.

Єдиною людиною, яка ще могла пролити на все це світло, був Джанні. Бо ж якщо ти закохуєшся, тим паче вперше в житті, ти зізнаєшся хоч би сусідові по парті.

Кілька днів тому я не бажав, щоб Джанні розганяв туман моїх споминів тихими